Із плеяди хоробрих
У тепер вже далекому 1965 році до газети Туркестанського військового округу «Фрунзовец», кореспондентом якої я мав честь бути в той час, надійшов лист із редакції одеської обласної газети «Знамя коммунизма». У ньому викладалося прохання надіслати матеріали про воїнів 9-го Одеського Червонопрапорного гвардійського винищувального полку, який дислокувався тоді в узбецькому місті Андижані. Виконати це прохання було доручено мені. І тоді я вперше довідався про подвиги крилатих бійців, які захищали Одесу, борючись із фашистськими стерв’ятниками в чорноморському небі. Особливе враження справили розповіді фронтових льотчиків, а вони тоді ще служили в полку, про хоробрість безстрашних асів Олексія Алелюхіна та Амет-Хан Султана, удостоєних звання Героя Радянського Союзу двічі. На згадку вони подарували мені знімок, зроблений на аеродромі, з якого стартували винищувачі в 1941 р. під Одесою. Фронтовий фотограф відобразив мить, коли після повітряного бою льотчик-винищувач лейтенант Калачик розповідає товаришам про те, як йому вдалося збити «Юнкерс» у небі під Одесою.
Згадувалося про це, коли наприкінці вересня прочитав Постанову Верховної Ради України «Про відзначення 90-річчя з дня народження двічі Героя Радянського Союзу Султана Амет-Хана». Вона викликала світлі почуття, як підтвердження того, що всенародне святкування 65-річчя Великої Перемоги розбудило громадську свідомість та зміцнило розуміння необхідності берегти святу пам’ять про тих, хто, не шкодуючи крові та самого життя, боровся з фашистською поганню, і обстоювати справжню правду про ті 1418 днів та ночей, які освячені й болем непоправних втрат, і щастям блискучих перемог, які кувалися мужністю та звагою таких вірних синів рідної землі, яким був повітряний ас Амет-Хан Султан. За його голову командування гітлерівського Люфтваффе обіцяло величезну винагороду.
22 червня 1941 р. він, юний випускник першої Качинської Червонопрапорної військової авіашколи, у складі 4-го винищувального авіаполку зробив кілька бойових вильотів на розвідку та штурмування ворога, що рвався до Одеси. І тоді однополчани з повагою заговорили про нього, молодшого льотчика, що впевнено опанував винищувачем «И-153». Потім, перевчившись на «Харрикейна», Амет-Хан Султан бився в осінньому небі над Ростовом-на-Дону. Від бою до бою зростала його політна майстерність. Він успішно освоїв «Як-1», на якому воював під Воронежем, потім – «Як-7б», перед участю в Сталінградській битві. Підвладними виявилися йому й «Аерокобра», і новий винищувач «Ла-7», на якому він провів свій останній повітряний бій 29 квітня 1945 року над аеропортом «Темпельхоф», що був у межі Берліна. У той день, вже будучи Героєм Радянського Союзу, комеск 3-ї авіаескадрильї уславленого 9-го гвардійського винищувального авіаполку майор Амет-Хан Султан поповнив рахунок збитих літаків супротивника ще одним «Фокке-Вульфом-190». Показово, що цей полк був своєрідною збірною командою фронтових льотчиків для протидії пихатим своїми перемогами німецьким повітряним асам, літаки яких були розмальовані бубновими, піковими тузами, кобрами та іншими кричущими знаками. Але й у цих колишніх повітряних розбійників тремтіли піджилки, коли вони впізнавали за позивними, що в небі з’явився Амет-Хан Султан або хтось із його бойових побратимів – Володимир Лавриненков і Олексій Рязанов, які закінчили війну з двома Золотими Зірками Героїв Радянського Союзу, Івани Степаненко та Борисов, Борис Єрьомін, які стали Героями Радянського Союзу, та інші.
Дотепер зберігаю записи, зроблені в полку під час знайомства з матеріалами кімнати Бойової слави та бойовим шляхом полку. Ось лише один з них.
«Зграя «Юнкерсів», супроводжувана «Хейнкелями» з’явилася через хмари та підступила до міста. Їх зустріли червонозоряні винищувачі. Зав’язався гарячий бій. Наші «Харрикейни» порушили бойовий стрій ворожих бомбардувальників, і від їх влучного вогню загорілися десять «Юнкерсів», решта почали повертати назад. Одного з них наздогнав лейтенант Амет-Хан Султан. Нажав на гашетку, але весь боєзапас вже було витрачено в атаках. І тоді він без роздумів таранив «Юнкерс-88», що намагався вислизнути, вдаривши його лівою площиною знизу. Таран був настільки точним і сильним, що «Харрикейн» Амет-Хана застряг в «Юнкерсі», який загорівся. Льотчик не розгубився і вибрався з кабіни, а потім виконав затяжний стрибок з парашутом».
Однополчани розповіли мені, що за цей подвиг Амет-Хана Султана було нагороджено орденом Леніна. Вони захоплювалися його бойовою завзятістю, сміливістю та відвагою на межі ризику. Так, у січні 1944 року в парі зі своїм веденим Героєм Радянського Союзу Іваном Борисовим він примусив до ганебної посадки на наш польовий аеродром ворожого літака «Шторк». Одразу, вивчивши устаткування кабіни цієї машини, Султан зробив на ній самостійний політ (вже у той час проявивши свою здібність бути льотчиком-випробувачем).
Фронтові друзі Амет-Хана Султана розповідали, що подеколи доводилося робити по кілька повітряних боїв на день. Адже охмелені легкими перемогами на Заході, запахом крові та бандитською спрагою наживи, гітлерівці намагалися за всіляку ціну захопити перевагу в повітрі. Але їх протвережували наші справжні майстри повітряного пілотажу, подібні до Амет-Хана Султана, який чітко орієнтувався в будь-якій ситуації, влучно вів вогонь по супротивнику з будь-якого положення своєї бойової машини, зокрема, й перебуваючи в переверненому польоті.
З перших днів війни й до її переможного завершення уславлений льотчик-винищувач 603 рази піднімався в небо, знаючи, що будь-який бойовий виліт може виявитися останнім. Він провів 150 повітряних боїв, у яких збив особисто 30 і в складі групи – 19 літаків супротивника. На його рахунку 70 штурмів живої сили й техніки ворога.
Першу медаль «Золота Зірка» було вручено Амет-Хану Султану 24 серпня 1943 року, а другу – 26 червня 1945 року, коли він у військовому званні майора був помічником командира 9-го Одеського Червонопрапорного гвардійського винищувального авіаполку зі стрілецької служби.
Без перебільшення легендарною можна назвати й післявоєнну біографію уславленого авіатора. Коли за розпорядженням Верховного Головнокомандувача всі льотчики-аси були направлені на навчання до військової академії, перед підполковником Амет-Ханом Султаном відкрилася велика кар’єрна перспектива. Але, провчившись півроку у Військово-повітряній академії в підмосковному Моніно, він подав рапорт за командою: «Тверезо оцінюючи рівень своїх знань, не вбачаю можливості подальшого навчання. Тому прошу відрахувати мене, бо не впевнений, що витримаю п’ять років навчання в академії». Але через роки, пролунало, як у популярній пісні: «Есть одна у летчика мечта – высота, высота». Знаменитий ас не міг жити без неба, і в 1947 році він почав випробовувати нові зразки літальних апаратів у льотно-дослідницькому інституті, що ташувався в Жуковському. Рідко кому з випробувачів вдавалося за п’ять років домогтися права носити на грудях знак першокласного льотчика, а Султан удостоївся такого права. І не випадково саме йому разом із І. Шелестом було довірено провести на літаку «Ту-22» перше в СРСР цілком автоматизоване дозаправлення пальним у повітрі. Згодом Амет-Хан Султан був першопрохідником дослідного пілотування всепогодного двомісного винищувача-перехоплювача «И-320», аналога літака-снаряда КС («Комета-3»). За випробування останнього, під час якого сталася відмова двигуна, ас був удостоєний Сталінської премії 2-го ступеня. Льотчик-випробувач не полишив машину і, після декількох спроб запуску двигуна, врятував її біля самої землі. Виказав він безприкладну мужність і при випробуваннях катапультового крісла для літаків Су-7 і Су-9, коли на борту літака виникла загроза пожежі після непередбаченого вибуху порохового патрону стріляючого механізму катапульти. Під загрозою виявилося життя парашутиста-випробувача В. Головіна, який перебував у другій кабіні й не міг полишити літака через деформацію катапультового крісла. Амет-Хан Султан думав не про себе, а про те, як врятувати товариша. Ризикуючи власним життям, він повів літак, обидві кабіни якого були заповнені бензином, готовим у будь-яку мить загорітися, на посадку. І зумів здійснити її.
Фатальна година настала 1 лютого 1971 року, коли двічі Герой Радянського Союзу Амет-Хан Султан, заслужений льотчик-випробувач, який випробовував близько 100 типів літальних апаратів, випробував новий реактивний двигун на літаючій лабораторії «Ту-16». Він – син кримської землі – загинув у небі, якому присвятив життя, довіряв свої таємниці та мрії, яке хоробро захищав, борючись із фашистськими головорізами в лиху годину.
Спадає на думку, що Постанова Кабінету Міністрів України про 90-річчя від дня народження Амет-Хана Султана дасть поштовх для вшанування й інших героїв-фронтовиків, чиї імена золотими літерами вписані до історії Великої Вітчизняної війни, що завоювали всенародне визнання та любов. На закінчення хочеться нагадати, що Укрпошті рекомендовано випустити серію поштових марок, присвячених 90-річчю Амет-Хана Султана. Його іменем названі вулиці в містах Алупці, Волгограді, Жуковському та проспект і аеропорт у Махачкалі, а також площа та аероклуб у м. Сімферополі. У Дагестані є гірський пік імені Амет-Хана Султана та ліцей-школа № 8 у м. Каспійську. А платформі на 34-му кілометрі залізничної лінії Острякове – Євпаторія також присвоєно ім’я знаменитого льотчика. У м. Алупці, де народився Амет-Хан Султан, і в м. Махачкалі встановлені його бронзові погруддя. А в Ярославлі, на підступах до якого він зробив таран «Юнкерса», цього року встановлено пам’ятник.
Віктор ВІКТОРОВ
Питання залишається відкритим
27 серпня 2004 року в селі Владичень Болградського району урочисто відзначили 60-річчя визволення Одеської області від фашистських загарбників.
В «Хронологическом справочнике о временной оккупации Измаильской области и освобождении ее Красной Армией (1941 – 1944 гг.)» справді зазначено, що село Владичень і хутір Маринянка Каланчакської сільради (нині – с. Новокаланчак Ізмаїльського району) визволені радянськими воїнами 27 серпня 1944 року.
– Я сумніваюся в цій даті, – говорить житель Рені Іван Дмитрович Пельтек, який у 1980 – 1982 роках працював головою Каланчакської ради, і посилається на збірку документів «Советский Придунайский край (1940 – 1945 рр.), де написано, що село Владичень визволене 24 серпня.
26 років тому авторові цих рядків пощастило зустрітися з безпосереднім учасником тих подій – першим секретарем Ренійського райкому КП(б)У П.Т. Ляшком та зафіксувати його спогади. Петро Тимофійович розповів, що ввечері 22 серпня 1944 року Ізмаїльський обком КП(б)У з Одеси на машинах відправив партійні групи в розташування військових частин і з’єднань, яким треба було визволяти Українське Придунав’я. Наступного дня на фронт прибула і ренійська група в складі чотирьох чоловік. Вранці 25 серпня Петро Тимофійович Ляшко на околиці Болграда попрощався з танкістами та колегами по партійному шляху і став добиратися до села Болбока (нині Котловина) Ренійського району. В селах Курчі (Виноградівка) та Владичень Болградського району його ніхто не затримав – ворог уже полишив ці населені пункти.
Гортаючи спогади П.Т. Ляшка, автор цих рядків вважає: визволення всіх населених пунктів Одещини відбулося все ж таки не 27, а 25-го серпня 1944 року. Гадаю, що історикам і краєзнавцям необхідно ще раз провести дослідження та дати точну відповідь на це запитання.
Михайло САЛАБАШ, краєзнавецьм. Рені
