Творчість

Без«метушнідрібної»

ЩойнопобачиласвітчетвертазбіркатворівпоетаіжурналістазБалтиМихайлаГершковичапіддоволіпромовистоюназвою«Відтерплюусіболі» (Одеса. Видавництво«Астропринт»).

З позицій власного 65-річчя, що його автор від­значив цими днями, він осмислює складні по­дії та явища сьогодення, втілюючи свої думки у віршовані рядки, сповнені певної тривоги і водночас оптимістичних сподівань на кращу долю українського народу. Поет вважає себе його невід’ємною часткою, хоча народився у місті Єйську Краснодарського краю Російської Федерації. Так вже вийшло, що, потрапивши ще хлопченям на Одещину, здобуваючи тут, а потім у Києві освіту (закінчив Одеський механіко-технологічний технікум, фізико-математичний факультет Одеського педагогічного інституту імені К.Д. Ушинського та факультет журналістики Київського державного університету імені Шевченка), він на все подальше життя прикипів серцем до України, її добрих і мудрих людей, красивої, мелодійної мови, що джерельними потоками жебонить у творах Кобзаря, Лесі Українки, Андрія Малишка, їхніх гідних талановитих послідовників – Ліни Костенко, Івана Драча, Бориса Олійника, Василя Симоненка.

Тоді, наприкінці шістдесятих – початку сімдесятих років минулого століття, у тонкій, сприйнятливій до всього красивого душі юнака почали народжуватися власні римовані рядки, що виливалися у строфи і логічно та ритмічно завершені вірші:

Відтерплю усі болі,

Віднервую невдачі,

Тихий спокій примарний

Заколише на час.

Та бентега проб’ється

Межи грати неначе –

І сконає байдужість

До життя без прикрас.

Я сприйматиму людство

Нерозтраченим серцем,

Що не знає любові

Без щоденних напруг.

Бо любов до життя,

Мов кохання юначе,

Нещаслива без мрії

Й чарівна без прикрас…

Життя без прикрас М. Гершкович сприймав і вивчав, трудячись на одеських заводах по закінченні технікуму, вчителюючи і вже понад три десятиліття будучи журналістом «районки» (нині – заступник редактора балтської газети «Народна трибуна»). Від першої збірки «Вичерпуючи істини святі» і до нинішньої його ліричний герой мужніє, загартовується. Та водночас прагне не зачерствіти душею, не збайдужіти на тлі жорстоко-прагматичного сьогодення. Хоча, безумовно ж, подібний стан речей не може пройти безслідно.

Іду з фатальними таврами

Тернистим шляхом

до незнаних меж,

Й вони сверблять мені, як шрами,

Мов кажуть: припочинь, полеж…

Якщо вже доля розпростерла

Життя обійми, не вказавши строк,

Уже нічого в нім не стерти.

Живім! – На радість і добро!

Це – щодо громадянської позиції ліричного героя, а з ним і автора збірки поезій «Відтерплю усі болі». Осібно хочеться сказати про її власне літературні плюси. Вправно володіючи техні­кою написання віршів, природ­нім відчуттям ритмомелодики, М. Гер­ш­кович у своїх творчих доробках, що вже стали надбанням читача, широко використовує видове розмаїття поезії як жанру літератури. От і в новій книжці присутні, окрім традиційних віршів, такі їхні різновиди, як класичні чотирнадцятирядкові сонети («Я вдячний долі, що дала мені…», «А світ тісний: то зрада, то розрада», «Навіщо стільки метушні дрібної»), восьмивірші («Я завжди радий знати, що ти є…», «Тисячоліття прикрі має межі», «Чарівна тиша спонука до роздумів»), ліричні мініатюри, диптих тощо.

У віршах Михайла Гершковича присутня система образів, що зримо відтворюють в уяві читача певні картини. Такі, наприклад, як бабине літо, що «замріяно тремтить», або передосіннє літо, яке поволі перетворюється на «стомлений привид»; серпневі зорі, котрі «шалено місять мрій нездійснених коровай»; зачарована алея, яка дивиться на нас «з-під осінніх сивих брів».

Дозволю собі не погодитися лише з сентенцією автора, висловленою ним в одній з поетичних мініатюр під впливом важкого, меркантильного, подекуди навіть жорстокого буття:

Тепер писать лишилося –

в шухляду.

А може, і не варто видавать.

Багато в чім немає нині ладу,

Й марнота – чи писати,

чи кричать.

Писати, як видається, слід завжди, коли є що сказати людям. А збірка «Відтерплю усі болі» свідчить про те, що її автор ще далеко не вичерпав свій творчий потенціал, що «серце зрілості іще не напилося»…

Віктор КОЗЮРА,«Одеські вісті»

Из поэтической тетради

Разыгралась метелица

Разыгралась под вечер метелица,

Все дороги-пути замело.

Ей, седой и упрямой, не верится,

Что иду одинокий в село.

Вопреки ей шагаю без устали,

Не смыкая заснеженных век,

Пробираюсь к тебе

через пустыри,

Мой любимый, родной человек.

Знаю, что молчаливо за окнами

В темноту ты с тревогой глядишь.

Вдохновленная нашими веснами,

В ожиданьи молитву творишь.

Медсестре

В палате тихо и тепло,

На окнах белые узоры…

Так стало на душе светло,

Как будто кто раздвинул шторы.

Еще не скоро до весны,

Зима вершит бал в белом цвете,

Но пришли Вы, любви полны,

И изменили все на свете.

На раскатах

Белым снегом замело покосы,

Над стогами – шапки набекрень.

Как барханы вдоль дорог заносы.

Мы в пути встречаем

новый день.

На раскатах не удержишь сани,

Нам в кошелке под дохой тепло.

Лошадей не гоним – знают сами,

Где то счастье, что к нам

вдруг пришло.

Николай КЕЛЬБЕДИН

Цікаві бувальщини

(З життя видатних людей)

Д.І. Менделєєв

1834-1907

Менделєєв і великий князь

У 1982 році великий учений Д.І. Мен­делєєв прийняв запропоновану йому посаду вченого охоронця Депо зразкових мір та ваги. Для Депо потрібне було дороге обладнання, а Міністерство фінансів не давало коштів.

Якось Менделєєв дізнався, що його Депо хоче відвідати великий князь Михайло. І без того тісні лабораторії керівник Депо наказав завалити різним мотлохом.

– Під ноги! Під ноги! – командував Дмитро Іванович. – Треба, щоб спотикались.

Зустрівши великого князя, Мен­делєєв повів його по лабора­торіях, весь час кажучи:

– Не туди, будь ласка! Прошу, ліворуч! Не спіткніться часом! Тісно у нас.

Тільки так зумів він переконати високого гостя, що асигнування потрібно. Гроші було одержано.

Учений майстер

Менделєєв любив на дозвіллі робити чемодани та оправляти книжки. Одного разу, коли він купував у крамниці матеріали, потрібні для виготовлення чемоданів, хтось запитав продавця:

– Що це за чоловік?

– Невже ви не знаєте? – здивувався продавець. – Це ж відомий чемоданних справ майстер Мен­делєєв.

Дмитрові Івановичу, що чув цю розмову, дуже сподобалась характеристика, яку дав йому продавець.

Марко Вовчок

1833-1907

Видатний переклад

Геніальна праця Чарлза Дарвіна «По­ход­ження видів» уперше була перекладена на російську мову письменницею Марією Олександрівною Віленською-Маркович, відомою в літературі під ім’ям Марко Вовчок.

У Римі

Перебуваючи в Римі, Марко Вовчок у березні 1861 року від­відала знаменитий собор святого Петра і так розповідала про свої враження:

«Бачила папу. Смішно було дивитись, що його винесли, як пиріг… Кажуть, що треба бачити ті пишні служби, щоб зрозуміти, які вони величні і як чоло­віка обгортають, а я того не скажу: ці червоні мантії, це золото, пишнота, військо це, бо ціле військо було – один полк з простих людей стояв, а другий, ближче, – з вельможних, ті повновиді монахи, ті страшні старики кардинали – бо деякі дуже страшні – і сам папа з добрим обличчям – все те не приклоняє до душі».

Толковый словарь пословиц и поговорок русского языка

М.: ОЛМА Медиа Групп, 2009

Т.В. Розе

Если гора не идет к Магомету, то Магомет идет к горе

Человек должен смирить свою гордость и пойти на уступки, если того требуют обстоятельства

Считается, что поговорка, широко распространенная в русской народной речи, родилась в мусульманских странах. Существуют различные объяснения ее происхождения. Одно из них связано с именем героя восточного фольклора Ходжой Насреддином. Однажды, когда тот выдавал себя за святого, его спросили, каким чудом он это сможет доказать. Насреддин ответил, что велит пальмовому дереву приблизиться, и оно послушается. Когда чуда не произошло, Насреддин направился к дереву со словами: «Пророки и святые лишены высокомерия. Если пальма не идет ко мне, я иду к ней». Английский философ 17 века Френсис Бэкон в «Нравственных и политических очерках» писал, что Магомет обещал народу силою сдвинуть горы и, когда это ему не удалось, произнес: «Что ж! Так как гора не хочет идти к Магомету, то Магомет сам пойдет к ней».

Теперь остается всего каких-нибудь тридцать часов езды, чтобы свидеться… Я... люблю верить, что если гора нейдет к Магомету, то Магомет должен идти к горе.

Н.Д. Ахшарумов. «Чужое имя»

Есть еще порох в пороховницах

Еще есть силы и желание для продолжения борьбы или совершения чего-либо

Цитата из повести Н.В. Гоголя «Тарас Бульба».

Пороховница – сосуд для хранения и ношения пороха.

Если есть порох, значит, еще можно бороться.

Отец взял два чемодана, стоящие у стены, и вскинул их вверх, как спортсмен, поднимающий гири.

– Есть еще порох в пороховницах, – восхитился Иван.

А.Г. Алексин. «Поздний ребенок»