Ніде колишній передовичці стажу підзаробити…
Город Людмили Григорівни Сластнікової у Ясеновому-Другому колись впирався у територію молочнотоварної ферми. Тут, вважайте, й пройшло всеньке життя нині 67-річної трудівниці. Слава про досвідчену доярку розносилась у радянські часи по всьому району. З собою привела й двох дочок – Валю та Наталку. Старша, Валентина, мріяла стати вчителькою, після восьми класів навіть вступала до педучилища. Після невдалої спроби дівчина подалась до Одеського МПТУ №8, де здобула спеціальність зв’язківця. Рік відпрацювала у відділку зв’язку операторкою на міському залізничному вокзалі. Тоді районка писала, що Валі дуже кортіло повернутися додому. «Кортіло» ж з однієї причини – відсутність житла, навіть гуртожитку. Якби цих проблем не було, то, може, й прижилась би. Проте сьогодні жінка, яка на Різдво відзначила 45-річчя, не шкодує за благами цивілізації, бо й вони прийшли до їхнього села. Як і більшість ясенівчан, підвели з чоловіком в оселю газ. Тепер і мама комфортно почувається у теплі.
...Групу нетелів взялася доглядати у 19 років, і невдовзі вже на всіх районних нарадах та семінарах згадувалось прізвище Валентини Сластнікової, кращої молодої доярки, яка взяла зобов’язання подолати тритисячний рубіж по надоях молока від кожної корови.
З Сашком побрались без гучного весілля, так самі побажали. Створивши міцну сім’ю, підтримують одне одного усі роки. Чоловік працював поруч, скотарем на фермі. Колгосп виділив молодому подружжю будинок, але Петеляки, порадившись, віддали його молодшій сестрі, а самі залишились на батьківському обійсті.
– Після того, як місцеве господарство розпалось, – розповідає Валентина Миколаївна, – не тільки ми з чоловіком залишилися без роботи, а мало не все село. Вибору ні в кого не було, тож і взялися всі за підсобне господарство. Не один раз то я, то мама, зійдемося на вулиці з односельцями й споглядаємо те, що залишилося від ферми. Скільки у нас було споруджено капітальних будівель, розрахованих на століття, та вмить були зруйновані. Хіба ж це реформа? До того ж у людей була робота, соціальна захищеність. Було й ремонтне підприємство, де мій батько токарем працював. Хіба воно вже не потрібне, що розорили його на виду у всіх? А тепер он скільки молоді у селі без діла тиняється! А поруч який позитивний приклад є. У Михайлівці, сусіднього Ананьївського району, усі ферми цілі, худоба є, а працювати нікому. Запитати б нам у тих реформаторів, як же це вони так недолуго думали про завтрашній день? У мене всього стажу дев’ятнадцять років, у чоловіка трохи більше, а решту нам ніде заробити для оформлення пенсії у майбутньому.
Єдиний син Петеляків Сергій після школи здобув професію водія, сам захотів служити в армії, там же й підписав контракт і перебуває нині у складі миротворчих військ. Першу місію відбув у Ліберії (7 місяців), тепер збирається до Конго. Характер у нього настирливий, тож тепер поставив за мету через два роки (закінчиться термін контракту) вступити до Одеського інституту Сухопутніх військ. Якір кинув в обласному центрі, має дружину й сина. У батьків же постійні тривоги, було, що переживали за здоров’я Сергія, бо був поранений. Постійні клопоти по господарству не дають зациклюватися на неприємностях. Влітку й про сіно для худоби треба подбати, й городи попорати, й свиней та бичків доглянути. А ще ж корівок чимале стадо – аж сім, раніше було ще більше. З усього цього й живуть, здають молоко по 2 грн 20 коп. Скаржаться, що вирощують свиней, а ціни на м’ясо тим часом падають. Тож і підраховують втрати, а вже про власну працю й не згадують.
Планують з чоловіком нинішнього року забрати свої земельні наділи й працювати одноосібно. Так, до речі, зробили її сестра й багато інших односельців.
– Чому ж ви доїльного апарата не придбаєте?
– Та якось звикла вже руками, проте у сусідів така техніка є, треба подумати...
– А як ви до пенсійної реформи ставитесь?
– Хотілося б, щоб її автори до села приїхали й побачили її перспективи. А щодо пенсії, то до неї ще дожити треба…
Попри економічні негаразди Валентина нині ні на кого не тримає зла, бо надіється тільки на свої руки, а вони ой які вироблені тяжкою селянською працею! Їй не до фітнесів та театрів, живе розміреним сільським життям. Хоче, аби син благополучно відбув свою місію, а вони з чоловіком радітимуть його успіхам й бавитимуть онуків.
Анастасія Олійник, Любашівський район
Дикий ринок
Як відомо, Міністерство аграрної політики і продовольства України та провідні підприємства-виробники гречаної крупи підписали меморандум. Вони домовилися про забезпечення соціально-прийнятного рівня цін на цей продукт. А саме оптово-відпускну ціну зафіксовано на рівні 13,90 – 14,00 грн за кілограм. Прем’єр-міністр України М. Азаров запевнив, що гречка дорожчати не повинна.
Однак підприємцям, які торгують на Ренійському ринку, меморандуми і слова міністра ні до чого. У минулі вихідні тут торгували гречкою по 21-22 грн за кілограм. Не подобається – не бери.
Але якщо ажіотаж навколо гречаної крупи – явище повсюдне, то як пояснити напружені ціни на м’ясо, які в Рені на 13 – 65% вищі, ніж у сусідньому місті Ізмаїлі? Так, у минулі вихідні на Ренійському ринку стейк продавали мінімум по 45 грн за кілограм, в Ізмаїлі – по 40. Порівняємо ціни на свиняче філе: у Рені – по 45 грн, в Ізмаїлі – по 34 грн. Ще більша різниця на печінку: у Рені просять по 35 грн, в Ізмаїлі вона – по 24 грн. Але усі рекорди побив підчеревок: в Ізмаїлі цю частину свинини можна купити всього за 20 грн, у Рені менше ніж за 35 грн не продадуть. Чим пояснити це цінове свавілля? І де «тверда позиція держави», обіцяна Прем’єр-міністром?
Антоніна БОНДАРЕВА,власкор «Одеських вістей»,Ізмаїл – Рені
