Театр
Дві «Турандот» на одній сцені
26 лютого в Одеському національному академічному театрі опери та балету відбудеться прем’єра опери «Турандот». За словами директорки театру Надії Бабіч, це буде нова вистава, яка цілком відрізняється від попередньої версії «Турандот» режисера Крістіана фон Гетца. Як режисера запрошено народного артиста Росії Станіслава Гаудасинського. Попередня версія не задовольнила японського імпресаріо Ямамото, який запросив трупу Одеського оперного театру на гастролі до своєї країни.
За словами Надії Бабіч, ознайомившись із наявною версією «Турандот», він виявив кілька неточностей у плані сценічного, режисерського розв’язку. Не сподобалися японському імпресаріо і костюми артистів. Одне з головних побажань Ямамото – вистава мусить бути в традиційнішому класичному стилі. Гастролі в Японії важливі для театру. Це шанс почати здобувати світову популярність. Тому керівництвом і ухвалено не відкидати контракт із Японією і поставити нову версію вистави.
Як вважає режисер-постановник цієї версії Станіслав Гаудасинський, пропозиція поставити «Турандот» заново досить справедлива, оскільки естетика японського глядача багато в чому відрізняється від сприйняття європейської публіки.
У новій постановці будуть використані традиційніші костюми спеціально запрошеного художника Тетяни Астаф’євої. У хореографію вистави також будуть внесені зміни, автором яких є новий головний балетмейстер театру Юрій Васюченко. Головну роль у новій опері виконуватиме народна артистка України Тетяна Анісімова.
Творці нової вистави використовували оригінальний прийом так званого дзеркального відображення. Його суть у тому, що декорації, написані на підлозі, відображатимуться в дзеркалах, створюючи ефект об’ємності. Цей прийом, на думку авторів, додасть постановці певної сили, співзвучної з музикою Джакомо Пуччині.
– Але це не означає, що вистава Крістіана фон Гетца зникне. Вона має право на життя, у неї є свій глядач, – вважає директорка театру.
Нагадаю, прем’єра опери «Турандот» у постановці німецького режисера пройшла в Одеському театрі опери та балету в травні 2010 року. Попри конфлікт, який виник головним чином через кандидатуру акторки на головну роль, вистава все-таки відбулася.
– Завдання будь-якого художника – здивувати глядача. Якщо це не відбувається, отже, щось не дороблено, щось не вийшло. Ми постараємося, щоб у нас вийшло все, – пообіцяв С. Гаудасинський.
Вікторія ЄРЬОМЕНКО,«Одеські вісті»
Виставка
Дочекайтеся літа…
Перш ніж підійти до полотна, вона довго настроюється. Уявний діалог, глибоке занурення в себе, від нього електризується повітря. Потім крок уперед, до чистого полотна, до щастя.
Одеська художниця Олена Ільїчова з дитинства визначилася у виборі шляху. 1979 року закінчила училище ім. Б. Грекова. Різноманітні жанри та погляди, вчителі спільні – Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рембрандт. 35 років творчості принесли їй заслужений успіх.
Виставки в Одесі, Києві, Москві. Потім – Італія («Arcano dell’anima. Arte Ukraina in mostra»), США. І знову Київ, але вже у Франції, галерея «Princesse de Kiev». Колишні співвітчизники надали свої зали для експозиції. Причина проста – «зачепило». Причина, здатна надовго прикувати глядача до картини. Він стоїть, не поворухнувшись, мовчки, лише очі, що застигли від здивування, говорять: «Я це бачу, це – моє».
Допитливий розум, прагнучи до нового, потребує переходу до інших форм. Усе частіше не хочеться писати пензлем. Тепер лише звичайна тканина на руці – шкарпетка. Примирення суперечностей. Тонкими дотиками ніжні пальці жінки малюють через предмет одягу.
Як здатна учениця, постійно запитуючи природу, Олена взяла за істину єдиний принцип – писати пейзажі з натури, по пам’яті не можна. Гуляти, відчувати кожну травинку, слухати кожне дерево. Вдихнути повітря на повни груди і на видиху одержати образ на полотні. «Вам потрібен літній пейзаж – дочекайтеся літа...». Натуралізм, щирість доторків фізичних і психологічних – по-іншому вона працювати не хоче, не вміє.
В арт-центрі «Aurum» розміщено експозицію «Перетекание». В ній уся Ільїчова, її пошук, переживання, її душа. Після Одеси картини відвезуть до Москви та Санкт-Петербурга. Загальний посил виставки суголосний манері творчості – плавне перетікання одних форм в інші, як у житті перехід від стилю до стилю. Жодних втрат у «шляху», тільки нові форми, колір і нові перспективи.
Олексій ІВАНОВ
Цікаві бувальщини
(З життя видатних людей)
І.С. Нечуй-Левицький 1838 – 1918
Шлях до письменства
І.С. Нечуй-Левицький часто згадував, за яких умов він вирішив стати українським письменником. Професори Київської духовної академії, де він навчався, не визнавали української мови й літератури. Один із них навіть висловився на лекції:
– В інтересах держави добре було б спалити українську літературу.
Це й підштовхнуло Івана Семеновича взятися за перо. Писав таємно від своїх товаришів-студентів, із якими жив на одній квартирі. Навіть батькам не признавався, що став літератором.
Життєвість образів
Після виходу в світ оповідань «Не можна бабі Парасці вдержатися на селі» та «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти» до письменника приходила одна баба зі Стеблева позиватися.
– Нащо, паничу, ви мене в книжці описали? Тепер мені проходу на вулиці не дають.
Пунктуальність
У звичках Івана Семеновича було чимало такого, що викликало подив. Скажімо, сусіди могли за ним перевіряти годинник: щодня за будь-якої погоди рівно о третій він виходив зі своєї квартири, йшов на Фундуклеївську вулицю, поволі піднімався до Театрального майдану, потім повертав праворуч на Володимирську вулицю, доходив до «підйомника», далі йшов на Володимирську гірку. Там сидів, милувався Дніпром, думав свої думи аж до шостої години, а тоді спускався вниз на Хрещатик і повертався додому. Вечеряв і, хоч би там що, рівно о дев’ятій лягав спати.
1904 року на ювілеї Нечуя-Левицького, саме тоді, коли виголошувалася доповідь про життя та творчість письменника, ювіляр піднявся з почесного місця в президії й рушив до виходу. Його хотіли спинити, але він заявив:
– Уже скоро дев’ята година, – і таки пішов.
Кумові коні
У будь-якому товаристві письменник поводився завжди невимушено, привітно, з легкою добродушною іронією.
Якось, гостюючи влітку у свого брата в Стеблеві, він поїхав із одним «батюшкою» на його підводі на іменини. В гостях панотчик оповідав якусь неймовірну історію і викликав у всіх недовіру; тоді оповідач почав звертатися по підтвердження до Івана Семеновича. І той щоразу ствердно хитав головою. Коли ж «батюшка» закінчив, Нечуй мовив до гурту:
– А тепер дозвольте розповісти вам про двох кумів, які поїхали в гості разом на конях одного з них. І той кум, що мав коні, почав плести таку нісенітницю, що ніхто й віри не йняв. Тоді брехунець сказав кумові: – «Правда ж, куме, так було, правда?» – «Правда, кумцю, правда» – відповів той, бо побоювався, що назад пішки піде.
– А ви, Іване Семеновичу, на чиїх же конях приїхали? – спитав хтось.
– Та на кумових же! – під загальний регіт показав Левицький на панотчика.
Толковый словарь пословиц и поговорок русского языка
М.: ОЛМА Медиа Групп, 2009
Т.В. Розе
Жалует царь, да не жалует псарь
Многое зависит от благосклонности непосредственного начальника, а не высшего руководства
– Что вздыхаешь?
– Того вздыхаю, что опасаюсь – длинному быть делу. Петр Алексеевич-то тебя знает?
– Знает малость, – не сразу ответил Иевлев.
– Жалует?
– Жалует царь, да не жалует псарь. Слыхивал такое? А то еще на Руси говорят – царские милости в боярское решето сеются.
Ю.П. ГЕРМАН. «Россия молодая»
Ждать да догонять – нет хуже
Одинаково плохо и ждать, и догонять
– А где ваши? – спросила Маша.
– Уехали. Завод-то эвакуировали…
– Что же, теперь за ними поедете? – продолжала Маша расспрашивать деда.
Старик покачал головой:
– Ждать да догонять – нету хуже. Где-нибудь здесь пристроюсь.
К.М. СИМОНОВ.
«Живые и мертвые»
