Ми в неоплатному боргу перед «чорнобильцями»
Україна напередодні трагічної дати – 25-ї річниці Чорнобильської катастрофи. 26 квітня 1986 року стався вибух на Чорнобильській АЕС, який перетворив територію в радіусі 30 кілометрів на неживу зону відчуження. Внаслідок цієї екологічної катастрофи постраждали понад 5 мільйонів жителів України, Росії та Білорусі, багатьох із них уже немає серед нас. І сьогодні, через чверть століття, події в японській Фукусімі ще раз дають нам зрозуміти, що «мирний атом» може бути далеко не мирним.
Сьогодні в залі Одеської обласної філармонії обласна влада вшановувала ліквідаторів аварії на ЧАЕС – людей, які в ті незрозумілі страшні дні не зупинилися перед небезпекою, а жертвуючи власним здоров’ям і життям, кинулися рятувати Прип’ять, Чорнобиль, Чернігів, Київ – рятувати всіх нас... І зробили все можливе й неможливе для того, щоб максимально полегшити наслідки цієї аварії.
– Повертаючись у той далекий 1986 рік, коли вся велика країна і увесь світ спостерігали за подіями, викликаними техногенною катастрофою планетарного масштабу, ми повинні визнати, що тільки завдяки мужності людей, які сидять у залі, їхніх покійних товаришів, на території Європи не з’явилася пустеля. Ваша робота була подібною до бойових дій. І завдяки вашій згуртованості, бойовому товариству, вам за великим рахунком вдалося зберегти життя багатьох нині живих людей і майбутніх поколінь. Низький вам уклін за цей подвиг, – відзначив у своєму виступі перший заступник голови Одеської обласної ради Микола Тіндюк. – Від імені керівництва та всього депутатського корпусу обласної ради хочу побажати вам, насамперед, здоров’я і витримки. Я цілком поділяю думку, що скільки б не робилося для «чорнобильців», наш народ, держава, органи влади завжди залишатимуться в неоплатному боргу перед вами. І обласна рада разом з обласною державною адміністрацією робитимуть усе можливе для того, щоб вас підтримати. Нам сьогодні ви потрібні так само, як і тоді. Свій багатий життєвий досвід вам належить передавати підростаючому поколінню. Щоб вони завжди пам’ятали, який подвиг ви здійснили для всього людства. Спасибі вам за це величезне! – додав Микола Тіндюк.
Марія ГРИГОР’ЄВА
Заручники радіоактивного полону
За даними Міністерства охорони здоров’я України, з 800 тис. чоловік, які взяли участь у ліквідації аварії на території ЧАЕС, понад 2,5 тис. померли від опромінення. У Росії – до 10 тис. Сотні трагічних випадків загибелі цих людей фіксуються і в інших країнах СНД.
Для багатьох ліквідаторів тієї страшної аварії 26 квітня 1986 року випробування тривають. Їх мучать хвороби, набуті при роботах у радіоактивній зоні, по їх фінансовому становищу сильніше б’є криза, у кабінетах державних установ вони натикаються на черствість чиновників. Вони ніколи не зможуть реалізувати себе у кар’єрі, жити відповідно до покликання. Вони живуть із гірким розумінням, що назавжди залишилися заручниками радіоактивного полону.
Їхні заслуги намагаються применшити, знизити правову та громадянську оцінку їхніх дій. Колишні герої сьогодні інваліди, вдови й сироти. Серед них багато військовиків, які прийняли на себе тягар «чорної» роботи з усунення наслідків аварії на ЧАЕС.
Напередодні 25-ї річниці Чорнобильської катастрофи ветерани ліквідаторського руху констатують лише проблеми в організації їх соціального захисту. Згідно з біблійними законами, невдячність – один з тяжких гріхів. Але доки суспільство міркує, що воно може зробити для тих, хто рятував його майбутнє, ми, «чорнобильці», виступили ініціаторами створення експозиції в музеї Південного оперативного командування, присвяченої цьому ратному подвигу. Спасибі, що на наше прохання відгукнулися командувач ПівдОК генерал-лейтенант Петро Литвин і губернатор Одеської області Едуард Матвійчук.
Тепер сучасники довідаються про вертолітні вильоти по 30 і більше разів на день, про крейсування над зруйнованим реактором, розпеченим до білого жару. Він був рівносильний водневій бомбі. Довідаються про надлюдські зусилля, потрібні для відкачки води з-під реакторного приміщення. Про те, чому дорогу на четвертий блок називали смертною. І як ходили по ній, одержавши граничну дозу опромінення.
Сьогодні «чорнобильці» вірять в обласне керівництво. Серед 14 нових прийнятих ним програм є і забезпечення колишніх ліквідаторів медикаментами та надання їм можливості лікування в санаторії МНС, куди раніше не пускали. Сподіваємося, що тепер усе буде гаразд.
Микола ШМАЛЬ, генерал-лейтенант у відставці, ліквідатор 1-ї категорії
В оперативній групі ліквідаторів
«Виконуючи завдання Радянського уряду в незвичайно складних обставинах, Ви впевнено пройшли випробування на мужність і стійкість, проявили високі моральні та психологічні якості.
Глибоке розуміння особистої відповідальності за доручену справу допомогло Вам зробити гідний внесок у ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС… Висловлюю Вам щиру подяку…
Генерал-лейтенант В. Полунін, начальник 3-ї оперативної групи ліквідаторів на ЧАЕС».
Ці слова адресувалися на той час майорові Миколі Івановичу Манькову, нині підполковникові у відставці.
Коли у квітні 1986 року сталася чорнобильська трагедія, майор Маньков був відряджений у зону аварії на виконання урядового завдання і був включений до складу 3-ї оперативної групи ліквідаторів на ЧАЕС. Вона дислокувалася в с. Терехи Іваньківського району Київської області. Фельд’єгерський поштовий зв’язок (військово-поштова станція) військової частини 27906, де начальником штабу був майор Маньков, одразу ж долучилася до роботи. Зокрема, було налагоджене оперативне довезення секретної та поштової кореспонденції у зоні ліквідації. Пропуск № 014552 дозволяв безперешкодне пересування маршрутами: Чорнобиль, Славутич, Старі Соколи та іншими.
Ось що розповідає сам М. Маньков:
– Конкретна робота була визначена кожному. Говорити про те, що ми знали про ступінь небезпеки в тій зоні, означає відверто збрехати. Але стан був якийсь пригнічений. Періодично перевіряла здоров’я ліквідаторів. Бактеріологічний еквівалент радіації не повинен був перевищувати 5. Після цієї дози військовослужбовця терміново відряджали із зони ліквідації. Наскільки нам чесно говорили перевіряльники про наш стан здоров’я, говорити складно. Гадаю, що все було правильно. У мене особисто, після повернення із цього відрядження, бактеріологічний еквівалент радіації дорівнював майже 5.
– Миколо Івановичу! А що можете сказати про побутові умови, харчування, проведення дозвілля?
– Нам було відведено невелику «хатинку». Усі жителі села були евакуйовані. Крім нас, ліквідаторів, і бездомних кішок та собак, нікого не було.
Харчування у нас було посиленим: «їж – не хочу…». Але нічого не лізло в рот від невідомості й від туги за рідними та близькими.
– А що можете сказати про родину? Знали домочадці, що Ви перебуваєте на такому відповідальному і небезпечному для здоров’я завданні?
– Звичайно, секрету особливого не було. Часто одержував листи. Мене підтримували морально і дружина, Ольга Василівна, і усі рідні, за що я їм вдячний дотепер. А родина регулярно одержувала листи «підтримки» командування зі словами вдячності на мою адресу.
Сьогодні Микола Іванович не часто розповідає про той період своєї служби. Від нього залишилася рана у серці, що не гоїться. А любить він розповідати про свій рідний край, його улюблену Брянщину. А іноді, на наше прохання, і пісню свою задушевну проспіває «Деревенька моя».
Маючи понад 10 державних нагород, підполковнику у відставці Миколі Івановичу Манькову особливо дорога медаль «Учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС», де в центрі хреста із сонячними променями зображена крапля людської крові…
Микола КУЧЕРЯ,полковник запасу
