Саме час лише здивуватися

Як грім серед ясного неба пролунало на нещодавньому засіданні президії обласної Ради ветеранів повідомлення про те, що на підтримку статутної діяльності Одеської міської організації ветеранів дотепер не виділено жодної копійки, хоча не йдеться про якісь великі цифри. Як таке могло статися? Вважаю, що на це запитання можуть і повинні дати відповідь відповідні посадові особи як з Одеської міськради, так і з міської ради ветеранів. При цьому не з метою пошуку винних у такій ганебній недоробці, а з метою конкретного вирішення питання щодо виділення необхідних коштів хоча б за мінімумом від потреби. Цей факт дисонує на тлі слів вдячності ветеранам, висловлених Президентом країни Віктором Януковичем, Головою уряду Миколою Азаровим та Головою Верховної Ради Володимиром Литвиним у привітаннях з нагоди 66-ї річниці Великої Перемоги. А також із заявами мера Одеси Олексія Костусєва про те, що буде зроблено усе для того, щоб забезпечити гідну старість людям, які захистили мир у жорстокій боротьбі з фашизмом, відродили країну з попелу та руїн, виховали нові покоління героїв і творців.

Коли автор цих рядків намагався розібратися у причинах, що породили парадоксальну ситуацію з фінансуванням статутної діяльності Одеської міської організації ветеранів, стало відомо, що вона одержала негативну оцінку в Одеській обласній раді. І не випадково, адже голова облради Микола Пундик у своєму привітанні ветеранів із приводу Дня Перемоги, опублікованому в «Одеських вістях», писав: «Від імені обласної ради запевняю вас, шановні ветерани, що ми й надалі будемо докладати зусиль заради задоволення ваших щоденних потреб та інтересів». І раптом, не десь там, а в самому місті-герої Одесі, допущено таку розбіжність між словом та ділом. Але ж депутати Одеської міськради засудили дії львівських колег, спрямовані на обмеження конституційних прав ветеранів ВВВ, їхньої особистої гідності. Безумовно, приємно було і, насамперед фронтовикам, що на сесії Одеської міськради наприкінці квітня мер Одеси відзначив важливість ухваленого рішення про використання під час офіційних заходів у День Перемоги копії Прапора Перемоги, як данини поваги до усіх ветеранів. Але було б до місця, якби сесія напередодні великого свята розглянула поряд із питаннями символіки і стан фінансування статутної діяльності ветеранських організацій. І розібратися, чому воно, це фінансування, причому чи не вперше, не було передбачено своєчасно у міському бюджеті.

Як завжди «пожежу» гасити довелося тим, хто не робив «підпалу». Голова обласної ради Микола Пундик рекомендував керівникам комунальних підприємств, які мають стосунок до його ведення, виділити кошти для потреб ветеранської організації. До вирішення питання долучилася громадська організація «Якість життя», керівник її Олексій Гончаренко, яка в терміновому порядку виділила 12 тисяч гривень. Як кажуть, по ягідці, по ягідці – і буде повний кошик.

Разом з головою обласної Ради ветеранів Олексієм Гурським ми проаналізували розвиток подій та дійшли висновку, що долю провини у тому, що трапилося, має взяти на себе й керівництво міської ради ветеранів. Замість того, щоб заздалегідь бити в дзвони, воно зайняло вичікувальну позицію, по-некрасівському: «ось приїде пан, пан нас розсудить». Так і прошло майже півроку в очікуванні.

На одній із зустрічей ветеранського активу області мені було надано можливість прочитати вірш, який я присвятив фронтовикам. Тоді багато ветеранів просили опублікувати його в «Одеських вістях». І сьогодні є слушна нагода, навести уривок з вірша.

Счета нет ни боям, ни дорогам, ни ранам,

Сердце стынет от холода памятных плит…

Нелегко вспоминать, но не легче и жить ветеранам,

Если их унижают,

если совесть пресыщенных спит.

Слух ласкать обещаний каскадом

все рады,

Да ведь к делу слова, как ни шей,

не пришьешь…

Тех, кто шел от июньского дня

до Победы Парада,

На мякине, ребятушки, не проведешь!

Много горя и слез родили

фронтовые дороги,

Но, с Судьбой ведя спор, все терпели,

несли как могли

На плечах молодых боль, невзгоды,

шальные тревоги.

А теперь вас опять до тревог

и до слез довели...

Віктор Мамонтов,«Одеські вісті»

Доки чиновники «футболили», новий будинок «наїхав» на старий двір…

Поруч із нашим двором в Ізмаїлі по вул. Кишинівській, 93-а, за порівняно короткий термін виросло кілька но­вих багатоквартирних будинків, споруджених однією з приватних фірм. Ну й гаразд, скажете ви. Однак сенс у тому, що, за намітками будівельників, підлягав знесенню наш будинок, який цілком нас влаштовував, щоб на цьому місці розташувати ще одну новобудову. Можна говорити що завгодно про те, що могли б нам дати натомість, однак, на думку мешканців, обмін пропонувався нерівно­цінним. Користу­ючись тим, що в місті на той час не особливо відстежували порядок відведення земель­них ділянок, третій будинок було побудовано впритул до огорожі – мовляв, куди подінетесь, однаково вас знесуть.

Свого часу цей жит­ловий будинок стояв на території «КЕЧ» однієї з військових частин, що відносяться до Державної прикордонної служби України, розташованих в Ізмаїлі. З роками усе навколо забудувалося. А ми залишилися «острівцем», що, як і раніше, належав військовій частині. І через це не могли приватизувати квартири. Три роки, по­чинаючи з 2008-го, «про­бивали» передачу будинку до комунальної власності міста з подальшою при­ва­тизацією житла. Звер­талися до військової час­тини, до посадових осіб міста, Ізмаїльського міськ­районного суду, регіо­нального управління фон­ду комунального майна України по Одеській області. На жаль, в цих інстанціях дати нам «добро» не нава­жувалися.

Зміни на краще відбулися після того, як навесні 2010 року було проведено пре­зидентські вибори й почала будуватися нова вертикаль влади. Після того, як документи були підготовлені й розглянуті на засіданні відповідних постійних комісій, у пер­шому кварталі минулого року на черговому сесійному засіданні питання про дачу згоди на приймання нашого будинку до комунальної власності було все ж таки розглянуто. Однак, на жаль, тяганина аж ніяк не закінчилася. Почалося тривале листування з відповідним відомством із проханням «відпустити» нас до громади. Цілий рік минув після тієї сесії міськради, але відповіді ми з цього відомства так і не одержали! Довелося звертатися до найвищих інстанцій. Зателе­фонували по «гарячій лінії» до першого віце-прем’єра Андрія Клюєва. Він дав вказівку вирішити наше питання керівникові МНС України Віктору Балозі. І Віктор Іванович у короткий термін розв’язав нашу проблему. Не так давно ми, нарешті, одержали дозвіл на передачу нашого житлового будинку до власності міської громади.

Отже, завершилася трирічна епопея – завер­шилася перемогою здо­рового глузду. Але будинок то вже майже побудувано! Балкони першого поверху постали впритул до ого­рожі. От я й думаю – скіль­ки ж усі ми, уся наша краї­на втратили через те, що чиновники починають «фут­болити»? Слава Богу, не все так погано, доки є люди, які доводять дієвість нинішньої влади. Побільше б їх!

Олена Фірсова,м.Ізмаїл