Лихоманка останнього часу, пов’язана з можливим технічним дефолтом у США, потихеньку спадає. Компроміс із точки зору вживання заходів щодо запобігання дефолту американській еліті вдалося знайти.

Ухвалений закон припускає підвищення ліміту зовнішніх запозичень на термін до кінця 2012 року, скорочення державних витрат на суму 2,4 трильйона доларів протягом наступного десятиліття і створення спеціального комітету Конгресу (до якого увійдуть представники обох палат і обох партій), який повинен запропонувати план довгострокової фінансової реформи. Законопроект був схвалений Палатою представників: «за» висловилися 289 конгресменів, «проти» – 161.

– Помилкою було б вважати, що це перша критична ситуація в історії США, – говорить депутат обласної ради, академік Академії економічних наук України, заслужений економіст України Олександр Кравець.– Перший дефолт стався в далекому 1838 році. Точніше, це був дефолт популярних на той час муніципальних облігацій восьми штатів США – Індіани, Луїзіани, Меріленда, Арканзаса, Мічигана, Міссісіпі, Пенсільванії, Іллінойса, а також Флориди, що ще не мала на той час статусу штату.

Більшість як муніципальних облігацій, так і облігацій Казначейства США перебувала в руках іноземців, переважно, британських інвесторів. Британці активно купували ці облігації, незважаючи на те, що не дуже давно вони воювали із США. І у американців на ту мить цілком могли бути свої причини поквитатися з колишніми колонізаторами.

– Але ці причини більше можна назвати психологічними. А чи були передумови економічного плану?

– Так, це активні запозичення південних штатів, погашення й виплата відсотків яких рефінансувалися наступними запозиченнями. Таким чином вибудовувалися до болю знайомі усім нам фінансові піраміди.

– Виявляється, цей не наш винахід. Він цілком успішно існує понад 170 років!

– Так, історія це підтверджує. Повертаючись до розмови про США, раніше штати мали можливість рефінансуватися для погашення основної суми боргу й виплати відсотків у Другому національному банку США, прообразі Центробанку США (Федеральної резервної системи – ФРС). Однак у 1836 році цей банк було закрито, і єдиною надією американських штатів залишився зовнішній, досить обмежений, ринок.

У результаті США набули слави ненадійного позичальника, а англійці охрестили цю країну «нацією шахраїв». У цей же час стрімко впала популярність США як безпечного сховища грошей, яка була сформована в період наполеонівських воєн початку XIX століття через унікальне відособлене географічне розташування країни.

– Олександре Семеновичу, у результаті того дефолту США стали менш цікаві інвесторам?

– Ні. Інвестори, як і раніше, вкладали кошти в економіку США. На те було 2 основні причини: величезні можливості для швидкого збагачення й набагато нижчий, у порівнянні з Європою, рівень соціальної напруженості.

Другий дефолт припав на кінець ХIХ століття. Тоді США вже були винні іноземцям більше, ніж заробляли на них.

Результатом такої залежності стало погіршення платіжного балансу США і стрімке зменшення золотого запасу (тоді золотий запас був свого роду аналогом валютних резервів). Останнє пояснювалося зокрема зниженням доходів державного бюджету, насамперед через протекціоністські тарифи, а також внаслідок збільшення пенсій ветеранам громадянської війни 1861 – 65 років. Так, у квітні 1893 року лише четверта частина доларів, що перебувають в обігу, мала золоте забезпечення. Врятував ситуацію тільки банківський синдикат на чолі з Пирпонтом Морганом і Огюстом Бельмоном (представник банкірського будинку Ротшильдів у США), який розмістив у Англії за досить пристойну винагороду казначейські облігації США на суму 65 мільйонів доларів.

Тоді ж було зроблено остаточний вибір на користь золотого стандарту долара. А пропозиція ввести біметалізм (право забезпечувати долар і золотом, і сріблом) відійшла в минуле.

– Третій дефолт припав на 1933 рік, коли США готувалися до інаугурації Франкліна Делано Рузвельта.

– 5 березня, у день інавгурації, Рузвельт видав Указ, у якому оголосив про банківські канікули до четверга 9 березня, а також припинив обмін доларів на золото і віддав розпорядження громадянам США здати свої золоті злитки й монети. Для того, щоб банківські розрахунки все­таки провадилися, були введені тимчасові гроші – сертифікати Розрахункової палати та інші свідчення претензій на банківські активи. Одночасно із цим був зменшений золотий вміст долара США: ціна золота, прив’язана до долара, була піднята з 20,67 долара за трійську унцію до 35 доларів, тобто відбулася одномиттєва девальвація долара більш ніж на 69%.

Після зміни золотого вмісту долара і заборони для американців на його конвертацію в золото, інвестори стали звертатися до суду з вимогою відшкодувати збиток, завданий зміною золотого вмісту долара. Остаточну крапку в цих справах поставив 18 лютого 1935 року Верховний суд США. Більшістю голосів він підтримав закон про золото. Верховний суд дійшов висновку, що відмова уряду від золотого еквівалента своїх власних облігацій була у цілому незаконною, але підкреслив, що із цим нічого не можна зробити. Він заявив, що Конгрес США мав право змінювати контракти щодо облігацій. Фактично було оголошено, що, незважаючи на порушення закону і Конституції США, Президент, уряд і Конгрес мали право змінити умови своїх зобов’язань, посилаючись на незадовільний стан економіки країни й загрозу масових банкрутств банків, а услід за ним і підприємств.

У понеділок, 15 серпня 1971 року, Президент Ричард Ніксон оголосив, що з цього часу Сполучені Штати припиняють конвертувати долари, що перебувають в обігу за кордоном, у золото, зробивши тим самим односторонній перегляд міжнародної грошової системи, котра існувала вже 25 років. Це був четвертий дефолт.

– Наскільки він допоміг роз­в’язати внутрішні проблеми США?

– Дефолт дозволив знизити безробіття з 6,1% у серпні 1971 року (максимального рівня за попередні 10 років) до 4,6% у жовтні 1973 року. Збільшилося завантаження підприємств. Зростання ВВП у наступні півтора року становило 7%. Тож можна сказати, що американці виконали своє завдання – знизивши навантаження на долар, зіграли на руку експорту і підтримали промисловість.

У той же час фінансові ринки були вражені – відсоткові ставки підскочили у 1973 році до 10%, одночасно обрушивши платіжний баланс до дефіциту в 0,43% ВВП ( за рахунок втечі капіталу зі США).

Варто також відзначити, що згодом девальвація долара призвела до нафтового шоку 1973 року. Але це було потім, а в короткостроковій перспективі США однозначно виграли. І знову за рахунок іноземних інвесторів разом із власниками золотих запасів.

– Якщо говорити про нинішню ситуацію, чим вона характерна?

– Триває активний пошук альтернативних ринків вкладення коштів. У лідери виходять азіатський і австралійський. Валютою, покликаною захистити від інфляційних ризиків, може стати швейцарський франк.

Якщо ж говорити про віддаленішу перспективу, то США доведеться шукати шляхи економії, скорочення державних витрат, соціальних пакетів. Це досить болючий процес, на який піде кілька років. Але іншого шляху виходу із кризи немає.