У кадрі та за кадром

Улітку 1926 року карикатурист республіканської газети «Вісті ВУЦВК» незадоволений плодами свого 32­річного життя, виїздить з Харкова (тодішньої столиці УРСР) до Одеси. Він наважується перейти на роботу в кіно.

Навряд чи хто­небудь, ледве вивчивши правила граматики, сяде писати роман. У Олександра Довженка вийшло саме так: тільки­но засвоївши ази кіносправи, він знімає ігровий фільм. Називався він «Вася­реформатор».

Герой фільму – хлопчик Вася, син робітниці фабрики, дотепний і винахідливий. Він бореться з пияцтвом, злодійством, бандитизмом. Як і належить за жанром, у комедії були присутні нарочита умовність, свідомий відступ від побутової достовірності. Так стверджувала кінокритика.

Наступна стрічка Олександра Довженка «Ягідка кохання». Вигадана, написана за кілька вечорів і відзнята за два тижні. Олександр Довженко тут уже виступає у двох іпостасях – сценариста та режисера.

Фільм цей – історія немовляти, «ягідки кохання», розвивається динамічно і супроводжується дотепними трюками. Перукар Жан гарячково намагається збути свою дитину, щоб не платити аліменти. Через ставлення до дитини глядачеві показують різні типи обивателів. А цих обивателів грають чудові актори з найкращих українських театрів!

Через багато років один із кінознавців (маю на увазі викладача Київського університету ім. Т.Г. Шевченка Олега Бабишкіна) скаже після перегляду відновленого фільму, що глядачам, як і раніше, подобається кінострічка, вони сміються. А от Олександр Довженко не любив згадувати свої перші роботи у німому кіно, хоча до Одеси він їхав маючи твердий намір знімати комедії.

Несподівано Олександру Петровичу втрапив до рук сценарій «Сумка дипкур’єра». Досвідчені сценаристи М. Зац та Б. Ша­ран­ський запропонували зняти пригодницький фільм. Довженко, який міг уявити роботу дипкур’єрів, бо довелося працювати і у консульствах, не міг відмовитися.

Історія з сумкою дипломатичного кур’єра насичена стріляниною, переслідуваннями, біганиною. Діючі особи – імпозантні портові бродяги, пікантна танцівниця, яка за сумісництвом працювала таємною агенткою поліції, шпигуни. Такий фільм користувався, звичайно ж, успіхом. Якби Олександр Довженко і в подальшому знімав такі фільми, то його життя, особисте й творче, ніколи б не затьмарювалося.

У цьому фільмі в ролі пароплавного кочегара знявся Олександр Довженко. І, на щастя, у кінострічці, що збереглася не повністю, залишилися неушкодженими кадри саме за його участю. Витончений, з напрочуд пластичними рухами, молодим, вольовим обличчям – таким він був тоді, у ті далекі вже роки, у нашій Одесі.

Фільм «Звенигора» уже знімав майстер, який відчув смак успіху. Сценарій фільму написали Марк Йогансен та Ю. Юртик.

Ім’я Марка Йогансена було відоме у літературних колах. Вірші його привертали увагу тонким ліризмом.

Другий сценарист протягом багатьох років приховував псевдонім. Генерал­хорунжий армії УНР Юрій Тютюнник повернувся на Подніпров’я 1923 року нелегально. Він мав пожвавити боротьбу проти більшовиків. Чекісти його схопили. Довелося просити про помилування. Його помилували, а потім амністували. Захопившись творчою роботою, став співпрацювати у харківських часописах, писати сценарії для Одеської кінофабрики під псевдонімом Ю. Юртик.

Під час зйомок у Олександра Довженка спалахнув конфлікт з авторами сценарію. Він пояснюється вочевидь тим, що Марк Йогансен та Ю. Юртик створювали романтичну ідилію, а Довженко, з огляду на ситуацію у країні, відповідно розставив політичні акценти. Він зняв історичний соціальний, глибоко національний фільм.

Сценаристи вважали себе смертельно ображеними. Вони вимагали зняти їхні імена з титрів. Що й було зроблено.

«Звенигора» – складний за композицією фільм. Та від початку й до кінця його пронизує тема прихованих скарбів. Скарби не раз ставали причиною кривавих зіткнень, воєн. Усіх дідів, які проходять крізь віки охоронцями скарбів, уособлює один безсмертний дід (його грав молодий артист Микола Надемський). У діда виростуть двоє онуків: Павло, що втілює обмеженість і відсталість, і Тимофій, за яким майбутнє народне щастя.

Суперечка про «Звенигору» з авторами сценарію Ю. Юртиком та М. Йогансеном і визначила, мабуть, полемічну тональність наступного фільму, «Арсенал», хоча і вважається кінострічкою одеського виробництва, та переважно знімалася у Києві. А тому у своїх нотатках про роботу Олександра Петровича Довженка в Одесі ми зробимо паузу.

…Мені у студентські роки поталанило подивитися ранні фільми Олександра Довженка, відреставровані Юлією Солнцевою, послухати її розповіді про людину, яка відзняла на кінострічках улюблену Україну і показала її усьому світові.

2009 року за заповітом Юлії Солнцевої були обнародувані архіви видатного українського режисера та сценариста. Багато сторінок, можна здогадатися, були знищені.

Життя видатної людини, письменника, патріота України досі сповнене таємниць. Деякі з них потроху відкриваються. Так голова Національної спілки кінематографістів України Сергій Тримбач висловлює думку, що Юлія Солнцева могла не лише вилучати якісь записи, але й щось вписувати від себе. Після її смерті С. Тримбач розшукував архів, що мав би лишитися у її квартирі. Ю. Солнцева колись стверджувала, що особисті рукописи Олександра Петровича зберігаються у сейфі. Та виявилося, що Солнцева заповіла архів Ірині Петровій, що працювала на «Мосфільмі». Архіви ці зникли безслідно. За них Петрова намагалася видавати машинописні копії матеріалів. Їх ще Солнцева передала до Російського державного літературного архіву. А зниклі документи, серед яких, зокрема, були добірки про Сталіна та Берію, могли б суттєво доповнити біографію Олександра Довженка.

Робота з довженківськими матеріалами уже почалася, але не в Україні, яку до самозабуття любив і уславив на увесь світ кіномайстер, а поки що лише в Росії, на базі РДАЛІ.

У березні минулого року столичний часопис «Бульвар Гордона» надрукував спогади племінника класика кіно – Тараса Дудка, доктора медичних наук, він працює у Москві. З цих спогадів випливає, що Олександр Петрович Довженко був під наглядом спецслужб з 1919 року (тобто з того часу, коли він покинув Кам’янець­Подільський, тимчасову столицю Української Народної Республіки – прим. м. – В.Т.). Стеження за ним було повсюдне.

Тарас Дудко зацитував один із доносів. Його він вичитав з тек, які він тримав у архівах КДБ: «Во сне Довженко разговаривает по­украински». Кому це могло бути відомо? Передусім тому, з ким він жив, спав. Тобто, дружині у цивільному шлюбі (Довженко та Солнцева офіційно побралися у другій половині спільного життя – прим. м. – В.Т.), але це здогад. Хоча, у архівах спецслужб є свідчення проти Довженка не лише друзів (серед них відомі українські письменники), але й агента за кличкою Юлька. Що це – випадковий збіг імен чи одна й та ж людина Юлія Солнцева? (Її справжнє прізвище, виявляється, Клімова. Солнцевою Юлія стала, знімаючись у німому кіно в Одесі – прим. м. – В.Т.).

Тарас Дудко розповів і про те, що у роки війни Олександр Петрович звернувся до Сталіна з пропозицією про заснування українських орденів. Був заснований лише орден Богдана Хмельницького. Клопотав автор фільму «Щорс» (фільм він зняв за особистим дорученням Генерального секретаря) і про звільнення репресованих українців. Але звільнили за його клопотанням лише Остапа Вишню.

Олександра Петровича не арештовували. Але його все життя переслідували, тричі на нього чинили замах. Але Бог його беріг.

Валерій Трохліб,«Одеські вісті»

Соло долі

Доля так розпорядилася, що похорон колишнього ректора Одеської державної консерваторії (нині – музичної академії) ім. А.В. Нежданової Василя Петровича Повзуна відбувся точно у день 50­річчя його приходу на роботу до цього навчального закладу – 1 вересня 2011 року. Студенти раділи початку нового навчального року. А на 2­му християнському цвинтарі родичі, близькі та найвідданіші друзі прощалися з дивовижною 92­річною людиною, яка, володіючи незвичайним талантом музиканта, педагога, організатора, завжди залишалася дуже скромною. Навіть у день похорону він мовби не хотів нікого турбувати, потьмарювати свято. І як тут не сказати, що доля пішла йому назустріч…

Василь Повзун народився у 1919 році, приїхав до Одеси у 16­річному віці і вступив до музичного училища за класом кларнета. А потім достроково був переведений до консерваторії. У студентські роки він брав активну участь у конкурсних виступах, грав у студентському оркестрі, рівень підготовки якого забезпечував широку гастрольну практику. Війна перервала навчання і, будучи студентом 4­го курсу, Василь Повзун, як і багато його однолітків, пішов на фронт. З початку війни він – курсант офіцерських курсів, потім – соліст та диригент Зразкового духового оркестру Сталінградського, а потім і 4­го Українського фронту. Він відзначений бойовими нагородами (4 ордени та 18 медалей). В умовах фронту яскраво виявилася різнобічність обдарування Василя: кларнетист, диригент, автор оркестровок та аранжувань для духового військового оркестру.

Після демобілізації Василь Повзун завершив навчання в Кишинівській консерваторії, потім розпочав там творчу діяльність як викладач і соліст симфонічного оркестру Молдавської філармонії. Тоді ж визначилася обдарованість Повзуна – адміністратора: він одержує все більше визнання як доцент, проректор (1951), а з 1953 року – ректор Кишинівської консерваторії. У 1961 році В.П. Повзуна запрошують як проректора до Одеської консерваторії, а з 1962­го по 1968 рік він ректор Одеської державної консерваторії ім. А.В. Нежданової.

За неповні 7 років адміністративної роботи на керівних посадах одного з найстарших музичних вузів України В.П. Повзун зумів щонайкраще підтримати та розвити, відповідно до вимог нової епохи, високі традиції консерваторії. Вдалося побудувати новий навчальний корпус на 40 аудиторій, розширити бібліотеку, зробити маленьку читальну залу та відкрити буфет, а також побудувати студентський гуртожиток на 300 місць, створити спортивно­оздоровчий табір біля моря в Чорноморці, замовити орган.

Що стосується навчального процесу, були відкриті нові кафедри. Кафедру теорії та історії музики поділили на дві самостійні – теорії та композиції і історії музики. Аналогічні перетворення відбулися і з кафедрами духових та народних інструментів, камерного ансамблю та концертмейстерської майстерності, були також організовані кафедра іноземних мов і кафедра фізкультури та спорту. При ректорі Повзуні вступні іспити почали провадити відкрито, щоб уникнути численних скарг батьків та підозр про хабарництво.

Такими були головні справи нового ректора Одеської консерваторії. Усе це потребувало великих фізичних сил, що й призвело до серйозної хвороби серця. Лікарня з багатомісячним “неробством” дала змогу поринути у творчість Данте, Гете, Байрона, Достоєвського, на яких раніше ніколи не було часу. І… о, диво! Данте сказав: “На півшляху свого земного світу я трапив у похмурий ліс густий, бо стежку втратив, млою оповиту”. Чи не стосується це його? Навіщо йому ректорство з будівництвами та іншими неприємними справами, через які він втратив “Правий шлях” музиканта? Ці роздуми остаточно затвердили Василя Петровича у рішенні облишити ректорство, яке йому чуже за його покликанням (грати на кларнеті та навчати дітей). Так він і зробив, хоча ще півтора року його не відпускали після подання заяви. У жовтні 1968 року Василь Петрович організував та очолив кафедру камерного ансамблю, пішовши з ректорської посади.

У ці роки в консерваторії зазвучали знову створені ансамблі. Були запроваджені так звані “Музичні вівторки”, був створений “Народний університет культури”, у межах занять якого виступали кращі музиканти – викладачі консерваторії.

Усим своїм життям В.П. Повзун зробив усе, щоб випускники Одеської консерваторії здобували якісну освіту, ставали високими професіоналами­ансамблістами, щоб викладачі кафедри завжди були у хорошій творчій формі, а атмосфера взаємин відрізнялася доброзичливістю та розумінням високого статусу просвітницького покликання працівників вузу.

Світла Вам пам'ять, любий наш Учителю.

Наталя БУЗАНОВА,доцент кафедри камерного ансамблю ОДМА ім. А.В. Нежданової