Дивлячись на лиця

Народний артист Росії Михайло Філіпповвже був почесним гостем фестивалю «Зустрічі в Одесі», але як глядач. Цього року він не лише постав перед одеситами у двох різних образах одночасно (у виставі Московського театру «Эрмитаж» «Меня убить хотели эти суки»), але й взяв участь у фестивальних заходах – наприклад, у презентації книжки Наталії Старосельської «Кирилл Лавров» із серії «Жизнь замечательных людей».

На науково­практичній конференції, яка проходить у межах фестивалю, з доповіддю на тему «Репертуар та глядач як відображення соціального буття сучасного російського театру» виступив один з провідних фахівців у сфері сучасного театрального менеджменту, професор РАТМ Геннадій Дадамян. Присутні на конференції директори російських театрів з різних міст України почерпнули з виступу метра багато корисного як для себе, так і для своїх колективів.

Один з провідних українських режисерів Дмитро Богомазов– постійний гість та добрий друг фестивалю – у минулі роки його постановки тричі прикрашали програму «Зустрічей в Одесі». Цього року режисер не привіз на фестиваль виставу, але приїхав з дуже цікавою пропозицією. Тепер і в професіоналів та ентузіастів театру є шанс одержати великі грошові гранди від Фонду Рината Ахметова під цікаві театральні проекти. Дмитро Богомазов є представником Експертної ради цього фонду і готовий особисто розглядати пропозиції від шанувальників Мельпомени.

Статус «Перша леді нинішнього фестивалю», поза всіляким сумнівом, належить одній з найвідоміших зірок сучасного російського театру, гості із Санкт­Петербурга, народній артистці Росії Галині Короткевич.Молодіжна експертна рада фестивалю нагородила Галину Петрівну Короткевич власною театральною премією «Русский бублик» у номінації «Рецепт гениальности». Крім того, акторка, яка полюбилася одеській публіці, одержала від організаторів фестивалю спеціальний документ «Паспорт справжньої одеситки» і тепер з повним правом може вважати Одесу своєю другою рідною домівкою.

Ще один почесний гість фестивалю – заслужений діяч мистецтв Росії, лауреат Дягілевської премії, кандидат мистецтво­знавства, професор Давид Смелянський. Втім, називати Давида Яковича гостем в Одесі неправильно, адже він народився та виріс саме у цьому місті, а отже, тут завжди свій, рідний та любимий чоловік. Завдяки йому до фестивальної програми потрапили дві резонансні вистави – «Шейлок» Московського театру «Et Cetera», генеральним продюсером якого Смелянський є на сьо­годні, і «Шість страв з однієї курки» Санкт­Петербурзького театру імені Комісаржевської, директором якого він був раніше.

На лиця знаменитих гостей фестивалю дивилися наш спеціальний фотокореспондент Алла Степова та Юрій Ющенко

Урок історії

Коли мова заходить про якусь виставу або просто про автора та його твір, неминуче виникає тонка, незрима ниточка, що пов’язує між собою окремі дати, місця і, насамперед, людей. Вистава «Меня убить хотели эти суки» московського театру «Эрмитаж», поставлений Михайлом Левітіним за романом Юрія Домбровського «Факультет ненужных вещей», дозволяє глядачеві зв’язати воєдино доленосні дати нашої історії. Це і 1937 р. – час дії роману, і друга половина 1960­х, початок 1970­х рр. – час створення роману, і 1988 р. – дата першої російської публікації в журналі «Новый мир», і, нарешті, 2010 р. – дата постановки Михайла Левітіна.

До назви вистави ліг перший рядок вірша Юрія Домбровського:

«Меня убить хотели эти суки,

но я принес

с рабочего двора

Два новых

навостренных топора.

По всем законам

лагерной науки

Пришел, врубил

и сел на дровосек...»

Вона є найкращим вираженням трагічної долі самого автора і його твору. Вистава включає тільки одну лінію роману – майже кафкіанську історію археолога Зибіна, працівника алма­атинського археологічного музею (чудова робота актора Станіслава Сухарєва), який потрапив до катівень НКВС. Під яку тільки статтю його не намагалися підвести, починаючи від звичайної «антирадянської агітації» і закінчуючи шпигунством і зрадою Батьківщині. Часом здається, що режисер вишиковує виставу як сон Зибіна, і в цьому жаху є місце не тільки абсурдним допитам, але й спогадам про декілька днів, проведених ним колись давно на Чорному морі. Короткі сцени вистави змінюють одна одну, змінюються персонажі, змінюється навіть місце дії, але головний герой, що сидить у кутку на старенькому тюремному матрасі все силкується зрозуміти, що ж відбувається навколо? Де правда, а де брехня? Де спогади, а де реальність? Втім, головне для нього – це зберегти у собі те, що дає право називати себе Людиною.

З волі режисера і завдяки чудовій сценографії Сергія Бархіна місце дії з алма­атинського дворика переноситься то на берег Чорного моря, то перетворюється у тюремну камеру, то стає кабінетом слідчого. І все це усередині залізних стін, які найбільше нагадують тертку. Але скрізь вирує життя. Поступово починаєш усвідомлювати те, що всі, хто навколо Зибіна – це не його фантазія або жахливі видіння, а реальні, живі люди зі своїми дивацтвами, зі своїми суперечностями і своєю долею. Навколо Зибіна переплітаються життя фатальної красуні Ліни (акторка Ірина Качуро), демонічної, але в чомусь дуже невпевненої і юної випускниці Державного інституту театрального мистецтва Тамари (акторка Олександра Володіна­Фроленкова), слідчих Хрипушина (актор Сергій Олексяк), Мячина (актор Олексій Шулін), Гуляєва (актор Олександр Ліванов). Навіть невелика роль Діда (актор Олександр Пожаров) досить яскрава, і довго запам’ятовується.

Говорячи про акторів неможливо не сказати про чудову роботу Михайла Філіппова. За режисерським рішенням троюрідні і такі несхожі один на одного брати – начальник слідчого відділу прокуратури Роман Львович Штерн і алма­атинський слідчий Яків Абрамович Нейман – брати­близнюки. А Михайло Філіппов блискуче втілив одразу двох цих персонажів. Михайлу Філіппову вдалося створити два зовсім різні характери, кожному з яких глядач рано чи пізно починає співпереживати, розуміючи, що не буває однозначно чорного і однозначно білого у нашій історії. Саме тому у самому фіналі вистави, після чудесного звільнення Зибіна, усі герої вистави всідаються на довгу дерев’яну лаву і разом з глядачами дивляться останні кадри фільму «Цирк» Чарлі Чапліна. Це кадри, що пронизують серце, і від них воно щемить, на яких маленький і безглуздий чоловічок, що став одним із символів епохи, іде вдалину, а камера стискується до крапки услід за ним. І в цю мить перед очима ніби проходить круговерть цих дивовижних людей, сцени допиту Зибіна, вимоги слідчих підписати якісь протоколи… Археолог, «хранитель старожитностей» та історик Зибін стають втіленням самої Історії, а всі звинувачення тепер адресовані їй. Але чи почувається вона винною? І що змінилося за останні двадцять років у новій країні? Куди пішли ті люди, що сиділи на дерев’яній лаві як одна велика родина? Ми впевнені, що морок тих років минув і розсіявся, але чому ж сьогодні не можна одірвати очей від сцени? Ми пов’язані кревним спорідненням з героями цієї вистави. Нитка не урвалася, і, дай Боже, не урветься ніколи.

Дмитро ХОВАНСЬКИЙ