Пам’ять

Одеськими слідами Майстра

Мудрим, далекоглядним керівником, умілим організатором виявився революційний матрос Павло Нечес, коли його призначили директором Одеської кінофабрики. Було це в середині 20­х років минуло століття. Відроджуючи перше на теренах ще Російської імперії кіновиробництво після революційних потрясінь, громадянської війни і пов’язаної з нею розрухи, він не побоявся згуртувати довкруж себе молодих талановитих українських літераторів, здатних мислити неординарно, свіжо, патріотично.

Серед них – Олександр Дов­женко, Микола Бажан, Юрій Смолич, Майк Йоганссен, Михайль Семенко, Олександр Корнійчук. На ролі у перших фільмах радянського кіно, що незабаром почали зніматися, було запрошено не менш яскравих і самобутніх театральних акторів І. Замичковського, М. Ля­рова, А. Бучму, М. Надемського, М. Зань­ковецьку, Н. Ужвій, П. Нятко. Не забарилися і результати. Якщо 1925 року екран побачили вісім стрічок, то через якихось два роки глядач отримав їх у три з половиною рази більше. До золотого фонду не лише радянського, але й світового «великого німого» увійшли «Звенигора», «Земля», «Тарас Шевченко», «Микола Джеря», «Остап Бандура», «Укразія» та ряд інших картин, що органічно поєднали в собі романтику і реалії нелегкого тодішнього життя­буття, метафоричність та образність народного мислення, оригінальність режисерських підходів до вирішення теми…

Осібно хочеться зупинитися на такій колоритній постаті, як перший головний редактор Одеської кінофабрики Юрій Яновський. Між іншим, тодішній голова ВУФКу З. Хелм і директор кінофабрики П. Нечес допевна ризикували, призначаючи його на цю відповідальну посаду у неповні двадцять чотири роки. Але Юрій Іва­нович цілком виправдав сподівання, що покладалися на нього керівництвом. Як відзначає режисер Л. Бодик, Яновський виявився «…блискучим майстром слова, знавцем мистецтва, людиною великого й тонкого смаку, дотепною, привабливою, щирою. Він був незмінним радником сценаристів, режисерів і навіть акторів. Незважаючи на м’яку вдачу, Юрій Іванович наполегливо й нещадно боровся з проявами несмаку і низь­копробності».

Молодість не заважала Янов­ському, як згадував П. Нечес, «…від­знача­тися тактом, знаннями, працьовитістю, врівноваженістю і спокоєм, що зробило його душею всього творчого колективу, натхненником багатьох наших досягнень».

Прийшовши на кінофабрику 85 років тому (власне, ця дата й послужила приводом для написання статті), Яновський не лише швидко вписався в її молодий, запальний, творчий організм, але й напрочуд плідно працював над власними літературними творами. Одеса з її багатогранним, різномовним і різноликим життям, колоритні й мальовничі окраїни міста, заселені козацькими нащадками, які стали вправними чорноморськими рибалками, породжували думки, що тут же лягали на папір новелами до майбутнього роману «Вершники» і першого в тодішній художній прозі твору про життя кінематографістів «Майстер корабля», написаного за рік, як кажуть, на одному диханні.

Могутній степ під Дофінівкою, котрий враз обривається на крутосхилах Одеської затоки, намалював йому картину епічного заспіву до «Вершників». Багата романтична уява письменника побачила «Як лютували шаблі…, коли зчепилися бортами степові пірати, і коні бігали без вершників, і небо округ здіймалося вгору блакитними вежами». Тут, під палючим сонцем і чорними хмарами, розколошканими на видноколі вітром, прозваним рибалками «майстром», зійшлися у непримирному герці чотири сили, породжені громадянською війною – петлюрівська, денікінська, махновська та більшовицька. Їх уособ­лювали четверо рідних братів – Половців, синів старого й шанованого дофінівського рибалки Мусія Половця. Андрій, Оверко, Панас та Іван – кожен командував своїм кавалерійським розвідувальним загоном – «…були високі й широкоплечі, з хижими дзьобами й сірими очима». У кожного з них була своя правда, котра не лишала їм, між тим, ніякого права мирно зачохлити одне перед одним свої шаблі. Бо, як висловився Оверко: «Рід наш великий, голови не щитані… Рід, це основа, а найперше держава, а коли ти на державу важиш, тоді рід хай плаче, тоді брат брата зарубає… Роде, мій роде, прости мені, роде, що я не милую згоди. Рід переведеться, держава стоятиме». Отакою жорстокою була пізнана необхідність, тобто свобода тих часів, обрана братами – Половцями. Такою була логіка братовбивчої війни. А тому «…закружляв вихор, затьмаривши сонце, і полетіло вгору лахміття, шапки, падали люди, кидалися коні. І смерч розбився об купу людей і трупів, упав на землю зливою задушливого пилу, вітер одніс його долі, і, наче з хмари дощ, хилився він під подувом майстро. У пилюці, як у тумані, блискали постріли, груди розривала спека, майстро дмухав нерівно й гаряче, пробігли верхівці раз, другий, «наша бере і морда в крові», «тримайся», «слава», одчайдушний свист, далекий грім прогуркотів, «роби грязь!» – почулася команда… Раптом зупинилися кулемети, раптом завмерли постріли. Майстро рівно односив пил. Бій закінчився раптом, як і почався».

Романи «Вершники» і «Майстер корабля», розпочаті Ю. Яновським в Одесі 85 років тому, несуть у собі два різних начала. Перший з них – це вдала спроба філософського осмислення, як мовиться, по гарячих слідах, суті такого антигуманного явища, як братовбивча війна, породжена небувалим соціальним потрясінням. Другий твір є своєрідною одою майстрам з великої букви, незалежно від уособленої ними професії. В даному випадку йдеться про тих, хто створює кіно та будує витончені кораблі­вітрильники. Такі, наприклад, як «Товарищ», що прибув тоді до Одеси. У «Вершниках» знайшла своє відображення, за образним висловленням Олеся Гончара «…епо­ха велетенських битв, до краю оголених соціальних конфліктів, епоха великих пристрастей і надлюдських напруг…» Сторінки ж «Майстра корабля» пронизані роздумами про творче начало людини, красу праці, роль мистецтва у житті суспільства. Як вважав сам Яновський, «це був молодий і романтичний трактат про радянське кіномистецтво, про перших наших митців, задивлених на море». «Твір цей – за всіх його справжніх і вигаданих вад – прекрасний пориванням у майбутнє, романтичним сприйняттям нового, зображенням людської праці як джерела життя і радощів», – пише у своєму нарисі «За рядками «Майстра корабля» відомий одеський літературознавець Григорій Зленко.

Але попри всю різноплановість тематики, порушеної у «Вершниках» та «Майстрі корабля» (між іншим, працював над ними Ю. Яновський паралельно), їх об’єднує, за влучним спостереженням Олеся Гончара: «… музика окремої фрази, міць, густопис, карбованість рядка і монументальність образів в цілому, де могутні постаті героїв виступають так рельєфно і все художнє литво поєдналося так гармонійно, що аж доречно в цьому випадку вжити слово «довершеність».

Опоетизованість оригінальної прози Яновського, її символізм дослідники пов’язують з мистецтвом Довженка. Художні образи, створені обома, відзначилися повнобарвністю, внутрішньою гармонією, монументальністю. Різниця лише в тому, що Довженко виводив їх на екран, а його побратим по мистецькому цеху – виписував на папері. Недаремно ж стрічки, відзняті Олександром Петровичем, називають кінопоемами, а романи Юрія Івановича – поемами в прозі. Яновський дійсно творив на межі поезії і прози. Його образний світ має багато спільного з національним героїчним епосом. Хоча змальовував він життя об’єктивно, з реалістичною точністю, суворою достовірністю.

– Це був художник­відкривач, що дорожив свіжістю, правдивістю, нетерпимець до будь­якої рутизни, до хуторянського епігонства. Витончений і гострий розум його вмів поєднувати речі, здавалось би, несумісні – мудру іронію і високу патетику, що звучала у його устах природно, без фальші, – написав про Юрія Яновського у своїх «Письменницьких роздумах» Олесь Гончар. А Костянтин Паустовський сказав про нього: «Найблагородніший з благородних, найвідданіший син народу».

Віктор КОЗЮРА,«Одеські вісті»

Тема зустрічі – подвиг партизанів

Нещодавно у Комісії Верховної Ради України у справах колишніх партизанів Великої Вітчизняної війни відбулося засідання круглого столу, присвячене 70­річчю партизанського руху. Для участі у ньому була запрошена й одеська делегація, до якої увійшли колишні партизани, члени підпільних груп, активісти ветеранського руху, завідувачі шкільних музеїв партизанської слави, молоді патріоти. Поїздка була організована під патронатом і за особистої підтримки голови Одеської облдержадміністрації Едуарда Матвійчука.

Зустріч у Києві, саме засідання круглого столу з пам'ятними спогадами його учасників пройшли, як відзначив заступник голови Комісії, капітан першого рангу у відставці Володимир Римар, дуже плідно.

Характеризуючи сучасний стан роботи з громадськими організаціями колишніх партизанів у регіонах країни, В.Ф. Римар підкреслив, що останнім часом вдається одержувати державну підтримку у підготовці важливих пам'ятних заходів, спрямовувати свою діяльність на вирішення конкретних завдань патріотичного виховання молодого покоління, а також на відновлення історичних фактів партизанського руху. У регіонах відбуваються заходи, присвячені пам'яті двічі Героя Радянського Союзу Сидора Артемовича Ковпака. Нещодавно Комісія видала і надіслала у регіони книжку «Партизани і підпільники України. Цифри, події, факти». Видання репрезентував учасникам круглого столу член Комісії, один із співавторів, Василь Гоман.

Володимир Римар відзначив і негативні сторони у роботі на місцях. Так, не скрізь налагоджено належний облік колишніх партизанів. У деяких регіонах серед лідерів партизанського руху спостерігається неузгодженість, а то й зовсім протистояння.

Виступ керівника одеської делегації генерал­майора у відставці Федора Бондаренка справив враження на учасників засідання. Федір Іванович повідомив, що у переддень Дня партизанської слави в Одесі видано книжку П.П. Чванова «Новатор» уходит на запад». Багато уваги приділяється створенню експозицій у шкільних музеях партизанської слави, вшановуванню колишніх партизанів.

Найбільш хвилюючою миттю засідання круг­лого столу стало вручення від імені Комісії Верховної Ради України у справах колишніх партизанів почесних грамот кращим організаціям – шефам партизанів Одеси. Таких нагород удостоїлися музеї партизанської слави шкіл № 65 (керівник Людмила Старих), № 125 (керівник Ірина Мельничук), № 100 (керівник – Галина Петренко). У свою чергу, одесити передали у розпорядження Комісії звітні документи, альбоми, виготовлені руками школярів, і пам'ятні сувеніри.

Співробітники Комісії організували для учасників круглого столу оглядову екскурсію столицею, до Парку та музею партизанської слави, яку провела науковий співробітник музею Олена Мажора.

Побажавши одеській делегації нових успіхів у дуже важливій роботі з ветеранами партизанського руху, В. Римар висловив надію на зустріч співробітників Комісії у справах колишніх партизанів у партизанському краї – на Одещині.

Ігор БОНДАРЄВ

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті