Перше січня. Фронт
На порозі Нового року ми мимоволі думаємо про минуле. У кожного воно своє. І пам’ять вибирає з калейдоскопа пережитих подій ті епізоди, які залишили незабутне враження. Коли я зустрівся із фронтовиками й попросив їх розповісти про те, як вони зустрічали Новий рік у лихий час, там, де йшли бої, переконався в цьому.
Іван Трохимович Кулібаба, полковник у відставці, у свої дев’яносто два роки чудово пам’ятає, як матросом зустрічав перший воєнний, 1942й, Новий рік під Керчю.
– Напередодні, коли фріци налаштувалися святкувати католицьке Різдво, а це було двадцять п’ятого грудня, моряки з божою допомогою влаштували їм «феєрверк». Ми захопили плацдарм. А потім почали потихеньку просуватися вглиб. Ні дня ні ночі не бачили. Пам’ятаю, піднялися на перевал, під вогнем почали окопуватися. Багнюка, з неба чи то сніг, чи то дощ сіє, земля мокра. Вирили з напарником яму, неглибоку, щоб можна на коліна стати. Накрили хмизом і двома плащнаметами. А вода по стінкахто тече. Зробили ровики з боків і ямку, щоб вода збиралася. Напарник став на коліна, уперся головою в стінку і так спав, а я казанком вичерпував рідке болото. Потім я спав з годинку. Так і несли вахту по черзі. Коли знову настала моя черга бути «виночерпієм», хтось відкинув плащнамет і крикнув: «З Новим роком, браття! Командир живий, і ми будемо живі!»
Так я і зустрів тисяча дев’ятсот сорок другий рік.
А полковникові у відставці Якову Харитоновичу Приходьку особливо запам’яталася зустріч передпереможного 1944 року. На той час він, капітан, командував зенітною батареєю 85мм гармат.
– Моя батарея, – згадує комбат, – посіла вогневу позицію на великій галявині в сосновому бору. Було це недалеко від Вітебська. Новий рік на носі, а ми цілий день вели вогонь по «юнкерсах87». Вони літали на бомбометання. Ми розсіювали їх бойовий стрій, а один літак збили. Так би мовити, новорічний подарунок зробили і собі, і тим, хто на передньому краї перебував неподалік від нас.
Наприкінці дня почалися передноворічні турботи. Старшина курінь спорудив для офіцерів, стіл з ящиків снарядних змайстрував. Ну, і накрив, чим було. Залишалося роздобути горілку. Її обіцяли привезти батарейцям завидна. Уже темніти почало, а горілки немає. Ну, а яке свято без неї? І збитого «юнкерса» треба обмити. Бачу, батарейці засумували. Сів на студебекер і подався тиловиків розшукувати. Сніг був глибокий, ледве пробивалися просікою. Кілометрів два проїхали, і бачу – тиловик біжить, руками махає. Його машина застрягла, ні з місця. На трос її взяли, смикнули і – у батарею. Встигли вчасно. Перший тост був, так би мовити, об’єднаний: і за Новий рік, і за перемогу. А потім баяніст розтяг міхи, я на акордеоні заграв, і заспівали артилеристи.
– Яку пісню? – запитав у Якова Харитоновича.
– Про дівчину і вогник.
Я наспівав знайомі з дитинства слова: «На позицию девушка провожала бойца…» І мої співрозмовники підхопили близьку їхнім серцям мелодію, не забуту й донині.
А потім нашу розмову продовжив полковник у відставці Володимир Гаврилович Нікітюк. Він, гвардії молодший лейтенант, напередодні нового, 1945го, року командував взводом станкових кулеметів системи «Максим».
– Переможний рік я зустрів у Східній Пруссії, в обороні, – згадав ветеран. – Жодних приготувань до свята не було. До переднього краю – рукою подати. Коли почало темніти, мене призначили старшим у траншеї. А це з півкілометра, на всю роту. На ніч виставлялися чергові солдати, щоб вести спостереження. Ось я і мусив стежити, щоб ніхто з них не заснув, раз по раз пересуваючись по траншеї.
Німець безупинно обстрілював наші позиції, а нам без потреби відповідати заборонили. Але один солдат не витримав і без команди відкрив вогонь якраз перед настанням Нового року. Так би мовити, послав подарунок фрицям від Діда Мороза. Але одразу у відповідь – шквал вогню. Солдата поранило. А я одержав від ротного прочухана. Ось цим і запам’яталася зустріч Нового року.
– А мені випало зустріти рік Перемоги у дорозі, на кордоні Польщі та Німеччини, – продовжив розмову полковник у відставці Георгій Сергійович Врасков. – Я був сином полку, а потім мене відрядили у особливий робочий батальйон. Разом із солдатами супроводжував ешелон з полоненими німцями. Їх везли вглиб країни на будівельні роботи. Новорічним подарунком був великий шматок цукру. Для мене, тринадцятирічного хлопчика, він приніс невимовну радість. Дотепер відчуваю його солодкий смак.
Ось так довелося зустрічати настання Нового року тим, хто завоював для нас можливість жити під мирним небом. І хочеться від щирого серця привітати всіх фронтовиків з Новим роком і побажати їм міцного здоров’я і великого людського щастя. Вони заслужили його усім своїм життям.
Віктор МАМОНТОВ,«Одеські вісті»
Фото автораЗаслужила у Бога
Якщо людина доживає до ста чи більше років, то кажуть – заслужила у Бога. Отоді від неї допитуються про секрети її довголіття. Безперечно, володіє цією таємницею 101річна Степанида Мойсеївна Цуркан, жителька молдавського села Точилове. За плечима бабусі, яка ще власноруч випікає хліб, лежить терниста життєва нива, помережена радощами та болями.
Довгожителька народилася в сусідньому селі Липецьке, в родині простих селян, у якій виховувалося 9 дітей. Змалечку доглядала за меншими братиками і сестричками, допомагала батькам порати хатні справи, з десяти літ вже працювала на родинному наділі, а пізніше виконувала колгоспну норму, заробляючи трудодні для багатодітної родини. Заміж вийшла за веселого і працьовитого Терентія, якого дуже любила і з яким прижила десять діточок.
Привчена до важкої праці Степанида Мойсеївна, попри свій поважний вік, не може всидіти без діла. Інколи підмітає подвір’я та допомагає своїй найменшій дочці Надії, біля якої доживає віку, пекти запашний хліб. Тішать серце старенької думки та спогади про щасливе, молоде життя, народження дітей, а потім – онуків та правнуків. Радіє довгожителька, що поважають її численні нащадки, сусіди, проявляє піклування сільський голова Олександр Цуркан. А найтяжчі та гіркі спомини, що сплелися у столітній вузол пережитих подій, пов’язані в бабусі з періодом Громадянської війни, коли звірствували різі банди, страшним голодомором, що викосив багато людей та окупацією рідного села румунами.
Своє довголіття бабуся Степанида винятком не вважає. У її роду багатьом вдалося дожити до похилих літ, бо вірували у Бога, дотримувалися всіх постів та релігійних свят, працювали і були чесними. Вона і сама живе за такими нехитрими правилами. Ще довгожителька ніколи не вживала спиртних напоїв і не переїдала, бо розкошувати не доводилося. У їжі перевагу дає простим стравам молдавської кухні. А ще молиться за здоров’я, щоби було у всіх багате й радісне життя.
Юрій ФЕДОРЧУК,власкор «Одеських вістей», Ананьївський район
