Історик за покликанням
В Одесі, на будинку історичного факультету ОНУ ім. І.І. Мечникова (вул. Єлизаветинська,12), відкрито меморіальну дошку відомому вченому, академіку, доктору історичних наук Володимиру Никифоровичу Станку.
В.Н. Станко з 1994го по 2003 рік був деканом історичного факультету. Завдяки зусиллям Володимира Никифоровича на факультеті з'явилася кафедра археології та етнографії. Вчений очолював створений ним відділ археології північнозахідного Причорномор'я Інституту археології АН України. У 1996 році за його ініціативи створюється спеціалізована вчена рада щодо захисту кандидатських, а з 1999 року – докторських дисертацій за спеціальностями «Історія України» та «Всесвітня історія». Також у 1996 році В.Н. Станко виступив одним з ініціаторів створення Одеського наукового товариства болгаристів. У 2002 році за участь у створенні тритомника «Стародавня історія України» Станку було присуджено Державну премію України в галузі науки і техніки.
Видатний вчений останнім часом працював професором кафедри історії Миколаївського держуніверситету ім. В.О. Сухомлинського.
Анатолій Вакуленко
Молили Бога, аби дожити до вечора
У районній бібліотеці для дорослих пройшла зустріч «Ще довго пам’яттю болітиме війна». У ній взяли участь постійні читачі бібліотеки, учні та бібліотекарі сільських філій. Своїми спогадами про пережите із присутніми поділився голова спілки воїнівінтернаціоналістів, учасник бойових дій в Афганістані Микола Вільгельмович П’янкевич.
Йому судилося повоювати на чужій землі півтора року – з травня 1981го по жовтень 1982 року. Скільки часу минуло, а Микола Вільгельмович і нині не може спокійно розповідати про пережите, душа болить. Та й якими словами передати жахи, що пізнали молоді хлопці?
Колишній воїн називає населені пункти чужої країни – Джелалабад, Кабул, Кандагар так, ніби перераховує сусідні села, що межують із Сабатинівкою Гайворонського району, де він народився. За більше як півтисячі днів і ночей солдат ніби зріднився із чужим краєм. Щоправда, надто дошкуляло неймовірно яскраве і пекуче сонце, яке так розігрівало метал, що, доторкнувшись до нього, можна було отримати опік .
Микола П’янкевич взяв участь у 18 бойових операціях. Двічі був поранений і контужений. Демобілізували його як непридатного до військової служби.
– Коли я служив, та й всі, хто перебував в Афгані, на той час були впевнені, що тут ми потрібні. Інакше не йшли б на міни, не вступали з душманами в бій, – говорить Микола Вільгельмович.
Згадуючи імена побратимів, на очах проступають сльози. Вісімнадцятидев’ятнадцятирічні хлопці, які ще практично не мали життєвого досвіду, і можна сказати, ще витали у хмарах та романтичних мріях, просто не розуміли, що таке війна. Війна не на екранах телевізорів, у фільмах, де все завжди закінчується добре, а війна у її реаліях, коли живеш не мріями про майбутнє, а молиш Бога, аби дожити до вечора та спокійно пережити ніч...
Після шпиталю, підлікувавшись, М. П’янкевич поїхав на «край світу» – на Сахалін. А потім на його життєвому шляху був Архангельськ із непрохідною тайгою та чистими північними ріками. Був наш герой і за Полярним колом. Доля все ж привела його до селища Саврань. Тут він тривалий час працював водієм у автотранспортній колоні.
Та не йде війна з пам'яті Миколи Вільгельмовича. Часто пригадує бойову юність з побратимами. Раз на рік – 15 лютого, він обов’язково одягає камуфляжну військову форму з нагородами і йде на зустрічі, – чи то до школи, чи до бібліотеки. Прощаючись, бажає всім мирного неба. Цим завершилось і нинішнє спілкування з героєм.
У бібліотеці оформлена книжкова виставка «Гірке відлуння Афганістану», і читачі мають змогу ознайомитися із тематичною літературою та взяти щось почитати, щоб більше довідатися про події тепер уже двадцятитрирічної давнини.
Ірина БУЗИНСЬКА, методистка Савранської централізованої бібліотечної системи
