Журналісти йшли крізь вогонь
1300 воїнів Червоної Армії були нагороджені орденами та медалями за визволення Одеси. 15 захисників міста удостоїлися найвищої нагороди – звання Героя Радянського Союзу. Практично відразу ж після вигнання окупантів почалася відбудова Одеси, адже за два з половиною роки вороги знищили багато заводів і фабрик, підірвали та спалили понад дві тисячі будинків, зруйнували морський порт, лікарні, поліклініки, санаторії.
Військовим і трудовим подвигам грізних 40х була присвячена конференція ЗМІ країн СНД «Золотий перетин», присвячена до пам’ятної дати – 10 квітня. Захід відбувся 910 квітня під патронатом голови Комітету Верховної Ради України з питань правосуддя, співголови групи з міжпарламентських зв’язків із Російською Федерацією, президента національного університету «Одеська юридична академія» Сергія Ківалова. На конференції були присутні представники масмедіа з Києва, Сімферополя, Одеси, а також журналісти з Росії та студенти юридичної академії.
Форум відкрила фотовиставка знімків фронтових фотографів за назвою «З «лійкою» й блокнотом». У межах конференції відбувся майстерклас. Його ведучі розповіли, як працювали журналісти в екстремальних умовах воєнного часу, і які навички можна перенести в сьогоднішній день. Також на конференції обговорювали такі теми, як «Журналістика у військових конфліктах», «Патріотизм у друкованих і електронних ЗМІ», «Журналісти як інструмент політичного протистояння».
Голова Одеської регіональної організації Національної спілки журналістів України Юрій Работін запропонував до уваги присутніх невеликий фільм про щорічні поїздки одеських журналістів до містгероїв.
– У кожному місті «вічний вогонь» горить поособливому, – зазначив Юрій Анатолійович. – Так само особлива пам’ять про тих, хто вберіг нас від жахів війни.
Христина ВІЄР,«Одеські вісті»
Біль наш, Хащувате!
В Одеському музеї Холокосту відбулася презентація книжки Олександра та Михайла Розенфельдів «Хащуватська трагедія».
Містечко Хащувате ташувалося на території Гайворонського району Одеської (нині Кіровоградської) області. Ще у ХVIII столітті його заселили євреї. Це було своєрідне місто майстрів – люди жили незаможно, але дружно, займалися різними ремеслами (працювали промартіль, олійня, крупорушки, пізніше – єврейський колгосп «Прогрес») і допомагали жителям довколишніх сіл. У містечку були єврейська, російська та українська школи, синагога, лікарня, кінотеатр і навіть самодіяльний театральний колектив.
Хащувате фашисти стерли з лиця землі лише за три дні – з 14 по 16 лютого 1942 року. Усіх жителів зігнали до клубу, а потім розстріляли біля глиняного кар’єру. Загалом у 1944 році державна військовомедична комісія з розслідування злочинів гітлерівців та їхніх поплічників на окупованих територіях СРСР виявила у братській могилі 963 трупи, зокрема 596 дітей. Уникнути загибелі вдалося лише двом. Ісаак Крисс сховався в суфлерській будці клубу. А 11річну Риву Ташлицьку зіштовхнули в яму раніше пострілів. Коли вона отямилася, то поруч лежали вбиті її старша сестра та трирічний братик. Тоді Рива їх бачила востаннє. Потім дівчинці, ризикуючи життям, дала притулок родина Юхима та Валентини Левицьких. Кілька разів за чиєюсь підказкою поліцаї приходили до їхнього дому. Одного разу Юхим надягнув на Риву кожух і повісив його на звичайне місце в сінях. Дівчинка, завмерши, перечекала обшук. Іншим разом Валентина посадила дитину в мішок і засипала кукурудзою. Поліцаї ні про що не здогадалися.
Книжку про цю страшну трагедію задумав старший із братів, уродженець Хащуватого, учасник бойових дій у Великій Вітчизняній війні Олександр Йосипович Розенфельд. Але не встиг завершити задумане. І остаточний варіант тексту готував до видання Михайло Йосипович.
Взявши в руки книжку, читач поринає в дуже домашній, затишний світ життя Хащуватого. Люди закохуються, сваряться, вирішують спірні питання. Риси побуту сільських жителів вражають точністю та любов’ю, з якою описані. Паралельно автори не забувають і про глобальніше осмислення того, що відбувається. «…Голова колгоспу перетворився на батіг, на інститут примусу, став вершителем доль людських. Він тепер визначає твоє місце в житті: бути тобі на волі чи гнити у в’язниці, стати героєм соцпраці, депутатом… Або бути розстріляним за саботаж, шкідництво, шпигунство… У селянина навіть паспорта немає. На нього ніхто не зважає, він приписаний до землі, як робочий кінь, у нього є тільки один шлях: виконувати. Не міркувати, а виконувати». Втім, усе це було складне, суперечливе, але всетаки мирне життя. З початком же війни все раптово змінилося. Курс Німеччини на цілковите винищення євреїв підписав остаточний, не підлеглий оскарженню вирок жителям Хащуватого. Як зазначив доцент кафедри історії України ОНУ ім. І.І. Мечникова, кандидат історичних наук Василь Щетников, потяги з пораненими німецькими солдатами в роки війни зупинялися тільки в одномуєдиному разі: якщо треба було пропустити потяг, що віз людей до концентраційного табору. Пріоритети знищення були основними.
Присутній на презентації перший секретар Посольства Держави Ізраїль в Україні Марк Довев справедливо зазначив: далеко не всі громадяни України знають про трагедію Хащуватого. І тому, якщо буде забутий колишній Холокост, не виключений наступний. Ця істина проста. Тому так важливо якнайбільше розповідати молодим про страшні сторінки історії тієї війни.
Книга Розенфельдів, гадаю, не всім сподобається. У ній же названо й імена тих, хто допомагав фашистам, зганяв людей до клубу, брав участь у розправі. Багато хто з них після війни хотів видати себе за героїв, вимагав нагород і пільг. Але свідчення учасників тих подій, що вижили,
вселяють надію, що навіть із якихось причин не поставши перед судом людським, вони всетаки постануть перед судом Божим.
Світлана КОМІСАРЕНКО,«Одеські вісті»
