І сум, і радість…

Генерал­майор­Інженер Антон Васильович Михайлець з 1 грудня 1987 року по 22 лютого 1988 року очолював Другу Оперативну групу військ, яка ліквідовувала наслідки аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Він, як ніхто інший із справжніх чорнобильців, знає реальний стан справ, що склався після трагедії на найближчій до ЧАЕС території. І коли наш кореспондент зустрівся з Антоном Васильовичем і попросив поділитися спогадами, відповісти на запитання, він люб’язно погодився. А почав нашу розмову з розповіді про те, що це таке 2­га ОГ військ:

– За чисельністю особового складу – понад 17 тисяч чоловік. У її розпорядженні було близько 1300 одиниць різної техніки. Кіс­тяк нашої групи становили 25­та і 26­та бригади хімічного захисту. Штат кожної – 2000 чоловік. І п’ять окремих полків Цивільної оборони з Одеського, Київського, Північно­Кавказького і Сибірського військових округів, по 1000 чоловік у кожному. Не буду перераховувати військові частини і загони спеціального призначення. Їх було понад десять. А ще – кілька пунктів дезактивації та санітарної обробки особового складу.

– Антоне Васильовичу, а де розташовувався штаб групи? Не в Києві?

– Ні. З Києва ми одержували вказівки та рекомендації, а самі перебували в селі Терехи Іванківського району Київської області. Начальником штабу групи був полковник Анатолій Митрофанович Подоляка, а з січня 1988 р. полковник Борі Каримович Мамедов. Це були надійні, віддані справі люди. А тил очолювали полковник Іван Іванович Федорченко і полковник Віталій Михайлович Звєрков.

– Яке завдання було поставлено перед групою військ?

– Завершити роботи щодо дезактивації третього енергоблоку ЧАЕС і забезпечити його введення в експлуатацію. Поряд із цим – дезактивувати будинки в місті Прип’яті й захоронити майно, що залишилося у квартирах, а також автомобілі городян. Зволікати із цим не можна було, тому що заражене майно могло масово вивозитися до інших регіонів країни. Після захоронення речей у могильники, було потрібно у квартирах зробити вологе прибирання і здати їх під охорону міліції.

– Як виглядало місто Прип’ять у ті дні?

– Похмуро. Справа в тому, що після евакуації жителів усіма об’єктами, зокрема й будинками, опікувалася міліція. Вона організовувала КПП, виписувала пропуски і установлювала особливий режим у місті. А нам треба було «очистити» близько п’ятнадцяти тисяч квартир, які формально вважалися знеструмленими і з відключеною каналізацією. Але, як це не дивно, довелося довго вирішувати питання про наш доступ до будинків. І не випадково. Чомусь у квартирах був жахливий безлад, усе поперекидано, як після сильного землетрусу. Словом, хтось в них уже скоїв розбій. І, як кажуть, поїзд пішов.

– Вивозили майно, що залишилося, не перебираючи?

– Ні. Дозволялося залишати поліровані меблі. Усе, що було з оббивним матеріалом, а також холодильники та їх вміст, одяг, книжки, посуд вивозили.

– Заходів безпеки, звичайно, дотримувалися?

– Неодмінно. Особовий склад інструктувався постійно. Але люди запитували: чому до нас у будинках хтось господарював і не боявся зараження. Усіх обурило, що навіть на аптечному складі міста, яке понад рік не дозволяли дезактивувати і утилізувати його вміст, ми не знайшли жодної пігулки й жодної ампули зі знеболювальними наркомісткими препаратами. І це в той час, коли склад, розташований у підвальному приміщенні із броньованими дверима, цілодобово охоронявся.

– Дива, та й годі!

– Не кажіть. Коли 26­та бригада хімічного захисту з Київського військового округу приступила до захоронення автомобілів у могильники, то усі 1500 гаражів теж виявилися розграбованими. Іноді доводилося закопувати не машину, а лише її кузов без сидінь. Усе розбиралося на запчастини й кудись зникало.

– А серед ліквідаторів були такі, хто намагався щось викрасти? Наприклад, спокусливо було зняти з нового автомобіля котушку запалювання, карбюратор, стартер.

– Звичайно ж, такі спроби часом були, але ми їх припиняли. Так, на жаль, траплялися й сер­йозні проколи. Один солдат у передноворічну ніч виніс із зараженої зони трилітрову банку етиленгліколю і організував розпиття цієї отрутної рідини. Кілька чоловік одержали тяжке отруєння, а для трьох ліквідаторів усе обернулося летальним результатом. Тоді багато командирів одержали суворі стягнення від головкома Південно­Західної ставки генерала армії Івана Олександровича Герасимова. Мені було оголошено сувору догану. Але ж винними значною мірою були ті, хто ніс службу на КПП і контролював проходження людей у зону зараження і з неї. Вони підкорялися МВС. Але цей випадок не характерний. Переважна більшість ліквідаторів чітко дотримувалася дисципліни і трудилася самовіддано.

– Антоне Васильовичу, від цього нещастя гіркий осад на душі залишився дотепер. А що по­доброму згадується?

– Ми, ліквідатори, живемо і з сумом про втрати, і з радістю від усвідомлення того, що змогли багато чого зробити для співвітчизників. Ніколи не забуду радість, яку відчував, коли 19 грудня 1987 року був запущений в експлуатацію третій енергоблок. Пам’ятається нагородження мене Грамотою і Пам’ятною медаллю від імені голови урядової комісії Б.Є. Щербини. І, наприклад, те, як одного разу до 262­го полку приїхав рефрижератор зі свіжими фруктами і вином «Каберне» – подарунком від уряду Молдавської РСР для виведення радіонуклідів з організму.

– А які взаємини були у лікві­даторів з місцевим населенням?

– Дуже добрі. Одного разу вранці я зустрів жінок на околиці села Калинівки. Вони йшли доїти корів. Розговорилися. Я запитав, як жителі сприйняли аварію на ЧАЕС. Виявилося, без паніки. Справа в тому, що ще влітку 1984 року, без будь­якої причини за якихось дві доби усі собаки і кішки в цьому селі залишилися без шерсті, а кури – без пір’я. Люди, які працювали на городах, одержали опіки. Причину цього вони так і не довідалися, але нічим не з’ясована подія запам’яталася назавжди. Тепер вважають, що тоді саме ЧАЕС «пчихнула» на них. І були праві. На заняттях, які провадив з офіцерським складом вчений з інституту імені Курчатова, я розповів про цей випадок. Він повідомив, що тоді на станції стався так званий «хлопок» через засмічення очисних фільтрів витяжної труби реактора. Вони, не витримавши тиску, вилетіли в атмосферу. Сильний вітер пригнав вузький шлейф радіоактивного пилу на Калинівку й накоїв лиха. Зрозуміло, про цей факт не повідомили ні друковані ЗМІ, ні радіо, ні телебачення.

Я здав свою посаду 22 лютого 1988 року, напередодні Дня Радянської Армії, Військово­Морського флоту, і з відчуттям виконаного обов’язку поїхав до рідної Одеси.

– Антоне Васильовичу, спасибі Вам особисто і усім чорнобильцям за те, що в лихий час Ви, ризикуючи здоров’ям, відводили лихо від мільйонів людей. І сьогодні буде доречним сказати, що суспільство перед вами в неоплатному боргу. Дякую за бесіду.

Віктор МАМОНТОВ

Не мають наміру відступати

Михайло Нерубайко з Саврані та Сергій Галанчук з Ширяєвого не знайомі, але вони пережили спільну біду. Обидва 26 років тому були серед ліквідаторів наслідків катастрофи після вибуху на Чорнобильській атомній станції. Нині ж за станом здоров’я вони мають ІІ групу інвалідності. Держава прирівняла їх до ветеранів Великої Вітчизняної війни. У ліквідаторів було своє поле бою. Звідти теж багато хто не повернувся…

Сергія Євгенійовича Галанчука відправив на місце аварії райвійськкомат. З липня по вересень 1986 року 23­річний юнак виконував свій обов’язок. Працював на пожежній машині. Спочатку відвозив радіаційні відходи. Потім перевели на іншу ділянку – відпомповував воду з аварійного блока реактора. Коли доза опромінення не дозволяла перебувати в «гарячих» точках, Сергій Євгенійович підвозив питну воду потерпілому населенню.

Відрядження на 75 днів у смертоносну зону для С. Галанчука стало і школою життя, і боротьбою за власне здоров’я. Уже 17 років він на інвалідності.

Михайло Федорович Нерубайко на ліквідації наслідків Чорнобильської АЕС перебував усього 10 діб. Він також працював водієм. Від реактора відвозив проби аналізів. Їх брали фахівці для дослідження в лабораторії. За той період Михайло Федорович отримав максимальну дозу опромінення. 2011 року він оформив інвалідність. Було багато тяганини, навіть до суду звертався.

– Скажу, що не балує нас держава. Хоч і отримую дві тисячі, але хіба на сьогоднішні ціни – це великі гроші? – риторично запитує Михайло Федорович.

На жаль, нині доводиться через суд домагатися справедливої виплати пенсії і Сергію Галанчуку.

– Ми – 8 чорнобильців­ширяївців з квітня 2010 року судимося із Пенсійним фондом, щоби підняли нам виплати. Погодьтеся, на 1200 гривень важко прожити, та ще і ліки купувати, – ділиться наболілим Сергій Євгенійович. – А нам належить понад чотири тисячі. У районному суді ми виграли справу. Пенсійний фонд передав на апеляцію. Другий рік до нашої справи у суддів руки не доходять.

Щоправда, нині С. Галанчук отримує більше двох тисяч. Тут зіграли свою роль акції протестів чорнобильців в різних регіонах України. Завдяки втручанню у цю справу Президента Віктора Януковича зробили перерахунки, і чорнобильцям збільшили пенсії. Але ширяївські ліквідатори все­таки сподіваються на рішення апеляційного суду і не мають наміру відступати.

Тетяна СТОРЧАК,власкор «Одеських вістей»,Савранський – Ширяївський райони