Продовжуємо публікацію матеріалів засідання київського медіаклубу «На власний погляд». Напередодні скорботної річниці аварії там звучали слова відверті та різкі…

Саркофаг чи сарай?

На засіданні київського медіа­клубу журналісти почули несподівану заяву. Представник ЦК Атомпрофспілки України в Чорнобильській зоні Микола Тетерін повідомив, що давно закрита ЧАЕС і сьогодні є офіційно діючим ядерним об’єктом.

Усе так само гостро стоїть проблема захоронення відходів ядерного палива та зараженого ґрунту, що залишилися із часів аварії. У зоні відчуження провадиться постійний дозиметричний контроль радіаційних обставин.

Згідно з наказом, 26 квітня почнеться монтаж аркових елементів конфайменту. Новий саркофаг повинен бути побудований у 2015 році. Вартість робіт щодо його спорудження становить близько 900 млн євро.

Однак, на думку М. Тетеріна, це величезний сарай, будівництво якого не розв’язує повністю жодної з проблем, зокрема, головної – нейтралізації ядерних відходів. Представник профспілки атомників інформує, що ще навіть не запущено завод з виробництва контейнерів, у яких повинно провадитися їх захоронення. Через недостатнє фінансування роботи в зоні відчуження йдуть із запізненням, що здорожує будівництво, сказав М. Тетерін. Крім того, відходи, захоронені на площі близько 10 кв. км, поступово перетворюються із твердих на рідкі. Так, під блоком № 4 накопичилося до 300 тонн води, яка просочується в ґрунт і частково потрапляє в річку Прип’ять. Насторожує стрімке підняття ґрунтових вод біля зони. У точці захоронення «Рудий ліс» вони вже розтеклися по поверхні землі. Система відведення води в Поліссі зроблена без дотримання нормативних вимог. Як наслідок, у недобудованій бетонній траншеї, що служить за сховище, «плавають» 20 тисяч контейнерів. Очевидна необхідність перезахоронення.

– Лише в грудні 2013 року на ЧАЕС повинен бути встановлений режим зняття з експлуатації, – говорить М. Тетерін.

Але, незважаючи на всі складнощі, атомник упевнений, що без АЕС не можна забезпечити енергетичної незалежності країни.

Чорнобильці і самозванці

– Лише безбожники та нехристі можуть провадити щедро оплачені політичні акції і протести в день пам’яті Чорнобильської трагедії, – сказав президент Всеукраїнської громадської організації інвалідів «Спілка Чорнобиль України» Юрій Андрєєв. – Абсолютна більшість чорнобильців не підтримує цих виступів, що переслідують шкурницькі інтереси.

Пан Андрєєв упевнений: мітингують переважно ті, хто не працював у 3­й зоні небезпеки, багато маніфестантів і зовсім не були прямими учасниками ліквідації аварійних наслідків на ЧАЕС. А представляли лише допоміжні служби, виконуючи обов’язки кухарів, постачальників, прибиральників… Це приблизно 10 – 14 тисяч чоловік, які не соромляться жити забезпечено за рахунок багатьох обмежених у пільгах справжніх чорнобильців, заявив промовець. Вал позовів з вимогами збільшити обсяг виплат посипався до судів після того, як був піднятий мінімальний рівень пенсій та змінена система їх перерахування.

Однак пенсію заробляють, а не одержують, переконаний Ю. Андрєєв. І висока вона в тих, хто одержував велику зарплату. А таку нараховували лише атомникам, які обслуговують станцію. Сам він – колишній начальник зміни на ЧАЕС, неодноразово ризикував життям у тому далекому квітні 1986 року на роботах при відключенні блоку № 2. Фахівців, що безпосередньо виконували конкретне завдання щодо зупинки реактора, які знають цю дуже складну технологію, було зовсім небагато. А солдати з лопатами, пожежники брандспойтами та вертолітники, що засипають об’єкт піском, зіграли другорядну роль, говорить президент спілки. Ті, хто ініціював вертолітні «атаки», не звернули уваги на те, що пісок, який скидався з них, не потрапляв до реактора. А подача води взагалі була помилкою. 836 тисяч призваних до Чорнобиля цивільних осіб, не говорячи про тисячі військовиків були послані в зону опромінення. З жертв їх зробили героями. Але для чого? Чи не для того, щоб потім ввести 76 законів, які обмежують виплати пільг та одержання безкоштовного медобслуговування?

– Тепер, крім справді ображених людей, з’явилося також чимало самозванців, які за підробними документами на правах чорнобильських ліквідаторів домагаються собі гарної пенсії, – говорить Ю. Андрєєв. – У підсумку до 40 відсотків осіб просто мародери, які прагнуть мати приплати за рахунок інших – вмираючих від хвороб. А справді заслужені люди не мають сил пройти процедуру встановлення чорнобильської інвалідності.

До потерпілих поставилися по-державному та по-людськи

Той квітневий ранок виявився надзвичайно сонячним і теплим. Але на душі багатьох людей була тривога. Хоча ніхто нічого докладно й не знав. Була на Чорнобильській атомній електростанції якась аварія. Та й не на всьо­му об’єкті, а лише на четвертому блоці. Інших подробиць не повідомлялося.

А бути цікавим мене змушувала сама посада – завідувача сектору інформації Одеського обкому партії. Це зараз прес­центри є в кожній організації, яка себе поважає. А тоді це був єдиний у своєму роді підрозділ у складі однієї особи, вона готувала інформацію для секретарів та за запитами центральних партійних органів.

О десятій годині мене запросили до телефону спецзв’язку. У побуті його ще називали «ВЧ». Мій колега з Києва повідомив, що на Чорнобильській АЕС сталася серйозна аварія, і частину її працівників терміново евакуюють до Одеської області. Точніше, до Теплодара. Мені ставилося завдання терміново виїхати туди і докладно дізнатися, як там зустріли людей, як налагоджене харчування та побутове обслуговування. Інформацію чекають вже на першу годину дня.

За встановленим порядком іду доповідати одному із секретарів (не буду називати його імені) обкому партії.

Але не встиг ще сказати двох слів, як його лице спотворилося, і він з гнівом крикнув:

– Звідки ти все це знаєш? Вночі «Голос Америки» слухаєш?

Пояснюю, що інформація цілком офіційна і передали мені за спецзв’язком з Києва.

– Ні, ні, – замахав він руками, – секретарі обкому лише вночі одержали секретну криптограму під особистий підпис про нерозголошення її змісту… А ти мені таке розповідаєш. Я терміново йду до першого, а ти почекай на мене тут. Нікуди не йди і не смій комусь телефонувати та розповідати про це.

Першим тоді був Анатолій Петрович Ночовкін. Чоловік дуже суворий та вимогливий. Кожний візит до його кабінету для багатьох закінчувався відставкою або серйозним покаранням по партійній лінії.

Мене запросили до Ночовкіна. Він сприйняв інформацію з Києва зовсім по­іншому. Але по втомленому обличчю першого секретаря було помітно, що за минулу ніч він теж пережив дуже багато.

Доручення Анатолія Петровича було коротким: після повернення негайно з’явитися до нього і про все повідомити особисто.

Усю дорогу на Теплодар міркував про цей новий об’єкт у степу. Там, власне, ще рили величезний котлован, багато будівельників жило у вагончиках. Але з’явилися і перші багатоповерхові будинки. А з ними – і нові проблеми. До усіх інстанцій пішли скарги, що директор будівництва роздає житло «праворуч і ліворуч». І багато одеситів одразу скористалося цим.

Керівник будівництва пояснював усе до смішного просто. Він працював до цього на об’єктах у Сибіру та на крайній Півночі. А там житло одержував кожний, хто прибув на будівництво. Довелося пояснювати, що в наших краях інші порядки. І житло видається чітко за встановленою чергою. Тим більше, що Теплодар поки що є частиною Центрального району міста Одеси. Це був вимушений хід керівників області, тому що в Біляївці рішуче відмовилися брати будівництво під своє крило. Довелося всі проблеми споруджуваного об’єкта всесоюзного значення покласти на жіночі плечі першого секретаря Центрального райкому партії Людмили Степанівни Михайленко. І їй, інженерові­будівельникові за освітою, доводилося дуже часто виїжджати туди на постійні планерки і «втрясати» десятки питань.

…Незабаром на трасі стали зустрічатися автобуси та автомобілі з київськими номерами. Машини стояли на узбіччі, пожежники рясно поливали їх водою. Це називалося дезактивацією, змиванням осілого радіоактивного пилу. Лише потім я зрозумів, що бачив імітацію боротьби з великим лихом. Адже вилита з такою ретельністю вода просто стікала на узбіччя дороги і всотувалася в землю.

У приміщенні Будинку культури зібралася велика група людей. Вони метушилися, кричали, вимагали, щоб їх терміново десь розмістили. Одяг на їхніх спинах просто «тріскотів» від надлишку зарядів, навіть сипалися іскри­вогники.

Начальник будівництва пояснював, що він поки що не має на цей рахунок жодних вказівок, і чекає на представників з Києва та Одеси. Незабаром до Теплодара приїхала Людмила Михайленко. Вона дала чіткі вказівки: усім прибульцям необхідно здати свій одяг та речі на зберігання до спецприміщення, сходити в лазню та одержати зі складу нові спецівки. Привезену із Чорнобиля їжу теж довелося викинути у контейнер.

Це вже пізніше з’ясувалося, що приміщення, заповнене речами прибулих із зони аварії, саме стало джерелом радіації. Потрібно було їх кудись перевозити. Питання вирішилося лише через місяць.

Друга проблема – житло. Де розмістити понад сотню людей? Звичайно ж, у два тільки­но побудовані будинки, у які повинні були заселитися зовсім інші громадяни – саме до травневих свят.

Багато будівельників вже готувалося справляти новосілля, деякі з них навіть одержали ордери. Зрозуміло, довелося їх анулювати. І таке рішення було зустрінуто з розумінням. Потерпілим співчували. Хоча були й такі, хто не хотів віддавати тільки­но отримані ордери. Доводилося йти на компроміси, обіцяти житло у споруджуваних будинках.

Трагедія Чорнобиля стала причиною припинення будівництва атомної теплової електростанції під Одесою. До цієї новини жителі області теж поставилися по­різному. Одесити ремствували, що їх позбавили можливості на гарантійне опалення квартир взимку та подачі гарячої води цілий рік. Чого немає й донині…

Але як показали останні події в Японії – країні, де начебто все заздалегідь передбачено та прораховано, – ризик завжди залишається.

Степан Сербінов,«Одеські вісті»

Біля атомного «самовара»

Із 350 одеських пожежників, які брали участь у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, 51 співробітник не дожив до сьо­годнішнього дня.

Інспектор пожежної охорони 10­ї пожежної частини щодо охорони Малиновського району міста Одеси лейтенант внутріш­ньої служби Ігор Мартинюк згадує, як 29 квітня 1986 року його з групою офіцерів направили до Києва у навчальний центр. Про атомний реактор на четвертому енергоблоці напівжартома говорили як про «самовар», щоб воду скип’ятити. Але казармене становище в «учебці» й суворе попередження про високу радіацію розвіяло ілюзії.

Як армієць, що володіє прийомами дозиметричної розвідки, Мартинюк був призначений старшим групи дозиметричного контролю. 9 травня вранці усіх офіцерів­пожежників переодягли в солдатську форму й відправили до Чорнобиля.

– Уразило, що ніхто не займався дезактивацією на території частини, хоча фон піднімався до 70 мікрорентгенів у годину, – говорить Ігор Іванович. – У кабіні спецавтомобіля було вже 2 рентгени. Контроль довелося налагоджувати з нуля.

У район між 2­м і 3­м блоками їздили через «Рудий ліс», який тоді ще був зеленим, але з радіоактивністю до 40 рентгенів. Об’їзну дорогу проклали через кілька днів. Спочатку не вистачало приладів. А ті, що були – зашкалювали. Взагалі країна не була готова до такого масштабу зараження. Реактор не могли зупинити, температура піднялася до 2000 градусів. Ішов викид радіації.

І. Мартинюк пробув у зоні 8 діб. Набрав дозу набагато більше, ніж записано в документах. Але, за його словами, залишився міцний і бадьорий, тому що бойовий дух був на найвищому рівні. Навіть коли замість зони з 20 рентгенами зустрічалися ділянки з радіацією у 50 разів більші.

Одеські пожежники сумлінно відпрацювали свою атомну вахту. Сьогодні І. Мартинюк – заслужений пенсіонер і весь вільний час присвячує улюбленій онучці Віталіні. А вона кличе діда у садок: нехай і іншим розповість про Чорнобильський «самовар».

Влад СЛАВІН