Герой – навіки в серцях
20 травня 1876 року (2 червня за новим стилем) під час масового повстання болгарського народу великий революціонер та поет Христо Ботев був убитий турецьким снайпером. Практично всі учасники загону також загинули. Через два роки після смерті Ботева Болгарія стала вільною.
День загибелі поета (2 червня) шанується болгарами – опівдні гудуть сирени на спомин про тих, хто поліг у боях за незалежність Болгарії.
В Одесі біля пам’ятника Христо Ботеву у Прохоровському сквері пройшла церемонія покладання квітів. У заході взяли участь президент Всеукраїнської організації «Конгрес болгар України» Юрій Граматик з родиною, консул Генерального консульства Республіки Болгарія в Одесі Іліян Костов, директор Болгарського культосвітнього центру «Аз Буки Веди» Катерина Гержик, одеські болгари.
Хвилина мовчання, кошики із квітами та знайомі кожному болгаринові рядки: «Живе той, жив е...»
Великий революціонер і поет, який віддав найдорожче – життя за волю рідної землі, назавжди в пам’яті співвітчизників.
Христина Вієр,«Одеські вісті»
На роботу, як на свято
Наприкінці травня в БілгородіДністровському відкрито меморіальну дошку Почесному громадянинові міста Пилипу Львовичу Колкеру. Пам’ятний знак установлено поруч із прохідною БілгородДністровського хлібозаводу, на якому Пилип Львович Колкер пропрацював 50 років.
У відкритті взяли участь робітники й ветерани виробництва, які віддали заводу по 2030 років самовідданої праці. Перед ними зі словами вдячності й поваги виступили БілгородДністровський міський голова Ігор Нановський, Почесний громадянин міста Іван Шестаков, Почесний громадянин міста, голова міськради ветеранів Борис Ставров, депутат облради Дмитро Барвіненко, колишній головний інженер заводу Анатолій Глушенков.
Сьогодні з 15 підприємств збереглися лише чотири: у БілгородіДністровському, Котовську і два в Одесі.
Ім’я Пилипа Львовича Колкера невіддільне від його дітища – БілгородДністровського хлібозаводу. З 1956 року він був тут головним інженером, а через десятиліття став директором і трудився до вересня 2006 року. Подвижництво передового керівника проявилося в розширенні й реконструкції підприємства, постійній модернізації й впровадженні новітніх технологій, поліпшенні якості продукції хлібозаводу.
Протягом 20 років Пилип Львович був депутатом БілгородДністровської міськради. Його життєвий шлях став зразком сумлінного ставлення до дорученої справи заради людей, розуміння й поваги до людини. У місті та районі до сьогоднішнього дня добре пам’ятають смак того, «колкерівського» хліба. В останні роки життя, згадуючи період самовідданої праці на хлібозаводі, Пилип Львович повторював:
– На роботу ходив як на свято, а все пролетіло як один день. Але нашому колективу завжди було чим пишатися!
Тетяна ГУРІЧЕВА,власкор «Одеських вістей»,м. Білгород-Дністровський
Фото авторки
І повертаємося у минуле знову
Щоразу, коли наближається 22 червня – дата, яка увійшла в історію як день початку Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 рр., фронтовикам згадуються воєнні будні. Ми телефонуємо один одному, нам уже й ходитито на зустрічі непросто, ділимося думками про минуле. Мені було приємно, що знайомі ветерани прочитали мій матеріал «Цього не забути», надрукований у святковому номері «Одеських вістей» за 8 травня ц.р. У ньому я розповів святу правду про війну, про те, що пережив в окопах, в атаках, при пораненнях. Нелегко нам доводилося. І сьогодні сняться перші дні війни, бої… Пам’ятаю у деталях марш до західного кордону, коли наші гарматигаубиці тягли тракторами зі швидкістю 8 км за годину. Ми рухалися від Вінниці, а на третій день маршу нам оголосили, що фашисти вже захопили Луцьк. Після ретельної підготовки артилеристи були спрямовані у район Батайська і станиці Аксай під Ростовим. Після прибуття до зазначеного району, полк зайняв бойовий порядок. Я разом з іншими розвідниками вивчав передній край супротивника, перебуваючи у траншеї з піхотою, регулярно доповідав про обставини в секторі спостереження. На другий день полк провів артпідготовку, і я разом з піхотою форсував по льоду річку Дон. Супротивник, що оборонявся в станиці Аксай, чинив запеклий опір, особливо в районі станції. Не витримавши натиску атакуючих, уціліли фашисти спішно відійшли на машинах до Ростова. Ми переслідували тих, хто відступав, і вийшли до знаменитого заводу «Ростсельмаш». І тут дізналися, що під ударами наших військ ворог залишив Ростов. А наш шлях проліг на Таганрог, до якого довелося пробиватися з боями, вступати у сутичку з танками. Якщо чесно сказати, то це дуже неприємно лежати у вузькому окопі, щоб потім кинути пляшку з запалювальною сумішшю услід танку, що скреготав над тобою гусеницями і обвалював стінки окопа. Але наказ є наказ.
Не забути й форсування річки Нарва під запеклим вогнем ворога, бої за естонське місто Тарту. Там супротивник зміцнився на гряді висот, які з давніх часів були обладнані траншеями, капонірами, дотами і дзотами. Мої підлеглі атакували висоту 82,5 о першій годині ночі, використовуючи раптовість. Але тільки удосвіта висота була взята.
З боями ми просувалися до кордонів Польщі. Наша 42га мінометна бригада брала участь у визволенні Варшави, а потім і у штурмі Берліна, де я й закінчив війну командиром батареї у військовому званні старший лейтенант.
У міру сил і нині беру участь у військовопатріотичному вихованні молоді. Я член Ради Одеської міської секції ветеранів війниоднополчан, яку очолює генераллейтенант у відставці Микола Петрович Лейфура.
Михайло ПЛОТНИКОВ, полковник у відставці, інвалід війни першої групи
