Олексій Якубовський: «Моє гасло –
щастя в праці»
Завідувач кафедри філософських і соціально–політичних наук, кандидат історичних наук, професор Одеського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управ–ління при Пре–зидентові України Олек–сій Якубовський відзначає свій 75–річний ювілей. О. Якубов–ський стояв при джерелах ОРІДУ НАДУ, був першим ректором.
– Олексію Петровичу, в чому відмінність нинішнього покоління студентів від колишніх?
– Я й думки не допускаю, що наше покоління було кращим. Просто воно було інакшим. Цілком властиво: ми зросли в іншому середовищі. Було більше відповідальності, ретельності. Зараз студент не склав іспиту – він знає, що другий раз може прийти. А в наш час це було трагедією.
З іншого боку, ерудиція зараз назагал зросла.
Якщо узагальнити: сьогодні молодь інакша, от і все. Старшому поколінню властиво буркотіти, мовляв, раніше було краще. Але життя на місці не стоїть. Суспільство динамічне. Ось до нашого інституту прийшли вчорашні школярі – дуже цікава, розвинена молодь.
– Знаю, що в студентські роки Ви освоювали цілину. Поділіться яскравими враженнями про той час.
– Будучи студентом будівельного інституту і комсоргом, я організував перший студентський будівельний загін в Одесі із 500 студентів, і нас направили до Кустанайської області. Охочих було багато, неуспішний студент не міг туди потрапити. На перший рік наш Одеський загін посів перше місце в Союзі.
До 10–річчя освоєння цілини партія вирішила побудувати «школу майбутнього», але щось запороли у плині будівництва й закликали по країні: хто може врятувати ситуацію. Ми взялися за цю справу. Полетів я туди з температурою 40, дещо там відновився, і далі почалися нелегкі будні… Школу відкрили.
Крім цього, ми відновлювали Ташкент після землетрусу, починали освоювати Тюмень.
– Які риси характеру допомагали в житті?
– Я за вдачею новатор, люблю братися за нове, не помічаю втоми. Людина без великих особистих запитів, абсолютно не кар’єрист і люблю багато працювати. Моє гасло – щастя в праці. Без роботи не можу.
Не дуже поділяю ці так звані інноваційні форми навчання. Віддаю перевагу спілкуванню зі слухачами. Буває, письмова відповідь слабка, а запрошуєш на бесіду – зовсім інше враження. Бачу за трьома–чотирма фразами, чи розуміє слухач, про що говорить.
А ще: елемент дискусії робить навчання цікавим, а всі ці схеми, графіки трохи обмежують.
– Як завідувач кафедри, на що Ви спираєтеся, вибудовуючи взаємини з колегами?
– У нас на кафедрі 15 штатних викладачів. Четверо з них – доктори наук і професори. Кожен – унікальна особистість. Усі – творчі викладачі, з величезним науково–педагогічним потенціалом. Я нікого з них не виховую. Головне, що в мене на думці, – це нікому не заважати, а всім допомагати розкритися. Можливо, тому в нас добра людська атмосфера. Разом радіємо й разом засмучуємося.
– Як Ви вважаєте, що найважливіше в навчанні майбутніх чиновників?
– Держслужбовці мусять бути найкращою, найосвіченішою верствою нашої держави. Це еліта суспільства. Треба вміти писати, виступати по радіо і ТБ та просто бути здатним поговорити з людиною, вислухати її, зрозуміти й допомогти. Чиновник повинен бодай трішки, а надихнути співрозмовника. Треба навчатися й етики, й етикету, й таємниць публічної майстерності, чому, до речі, в останні роки в інституті приділяється чимало уваги. Всі дисципліни у нас розраховані на формування освіченого, інтелігентного, широко мислячого чиновника.
Артем ЄВГЕНЬЄВ
…І радість, і сум, і тиха надія
Бабуся, уважно вислухавши мої вітання з нагоди її столітнього ювілею і подякувавши на доброму слові, мовила:
– А ви хто будете, молодий чоловіче? Бачу – не з нашого села, бо тут я всіх знаю.
– Так, не з вашого.
Я відрекомендувався.
– Ти ба! – напівжартома – напівсерйозно сказала вона. – Скільки живу на світі, а вперше бачу так близько кореспондента.
Усі, хто оточував нас – рідні й бли–зь–кі, офіційні особи й жи–телі Гра–дениць, що прийшли цього дня привітати Прасковію Кузьмівну Меркулову з її сторіччям, – дружно розсміялися, а потім відійшли осторонь, даючи тим самим можливість нам поспілкуватися.
Бабуся Прасковія та її молодша сестра Ніна Кузьмівна не стали вдаватися до подробиць біографії ювілярки. Хоча чіпка пам’ять за потреби відновлює картини прожитого.
Їх у сім’ї було п’ятеро: чотири сест–рички та братик. Жила сім’я сіль–ських трударів небагато, але дружно. Дітки, як могли, допомагали батькам по господарству. Коли не стало тата й мами, розбрелися світами у пошуках чесно заробленого шматка хліба. Прасковія разом з сестрою Ніною зрештою вирішили облаштуватись на своїй малій батьківщині. Мовляв, від добра добра не шукають. Прасковія першою вийшла заміж. Звили з чоловіком власне гніздечко. А тут – війна. Пішов на фронт суджений, та й не повернувся вже…
– Годі спогадів, – каже Прасковія Кузьмівна, – життя – воно чорне й біле. Є у ньому і радість, і сум. Не я перша і не я остання, хто бачив на своєму віку хороше й погане, хто знає, що таке злидні, голод, холод, правда й брехня. Кожен новий день – нова радість і, разом з тим, нові турботи. От зараз з Ніною, живучи разом, складаємо копійчину до копійчини, щоб провести газ до хати. Гроші ж потрібні чималенькі, а пенсія – невеличка. На прожиття, слава Богу, вистачає, а от на газ…
Саме на цій фразі нагодилася Марина Анатоліївна Зінченко – теж граденичанка, нині начальник Головного фінансового управління облдержадміністрації, депутат Одеської облради від Біляївського району. Звертаючись до старійшини, вона, зокрема, сказала:
– Мені доручено перш за все передати Вам найщиріші вітання від Президента України Віктора Федоровича Януковича. Він Вам бажає ще довгих років життя, здоров’я, достатку…
– А чи нема… – почала було бабуся Прасковія.
– Є, – в унісон відповіла Марина Анатоліївна, і вони обидві розсміялися, зрозумівши одна одну. Марина Анатоліївна вручила ювілярці пам’ятні адреси від Президента та голови Одеської облдержадміністрації і конверти до них з таємничим «є». Було море квітів, подарунки, щирі вітання також від керівництва райдержадміністрації і райради, Граде–ницької сільської ради, від місцевих школярів та інших небайдужих людей.
Але найбільшу радість Прасковії Кузьмівні та Ніни Кузьмівни викликало повідомлення Марини Анатоліївни Зінченко про доручення губернатора Одещини Едуарда Леонідовича Матвійчука щодо цільового виділення 10 тисяч гривень на газифікацію будинку, в якому сестри живуть…
Віктор КОЗЮРА,«Одеські вісті»,с. Градениці, Біляївський район
Не лише дата
У 1927 році, коли місто Рені перебувало під юрисдикцією Румунії, влада поблизу станції відкрила школу, тому на той час її називали« залізничною». Цей навчальний заклад не закривався ніколи, навіть під час Великої Вітчизняної війни.
17 вересня 1999 року розпорядженням райдержадміністрації «Про увічнення пам’яті М. Коцюбинського у м. Рені» цьому навчальному закладу було присвоєно ім’я видатного українського письменника.
Школа імені Коцюбинського має добрі традиції. Тут педагоги дають чудові знання. Вчителі Ніна Петрівна Кондратюк та Олександр Опанасович Лисенко стали в Ренійському районі першими лауреатами конкурсу педагогічної майстерності імені Коцюбинського. Викладачі та старшокласники займаються пошуковою роботою, музейною справою, провадять екскурсії по визначних місцях краю. Школярі домагаються успіхів у навчанні та спорті. Запорука успіху – єдність педагогів, учнів та їхніх батьків.
Ювілей першої школи відкрили її викладачі, які виконали гімн навчального закладу. Колектив привітали голова Ренійської райдержадміністрації, депутат облради Дмитро Іванович Макосій, начальник відділу освіти РДА Володимир Іванович Дьяченко, ветерани педагогічної праці та випускники. Директор ЗОШ № 1 Любов Іванівна Єрохіна вручила грамоти найкращим учням, а також батькам, які допомагають педагогам в усіх справах. Підтримує заклад освіти і керівництво області: цього року Ренійська ЗОШ №1 одержала новий комп’ютерний клас – чудовий подарунок до ювілею!
День народження школи прикрасила літературно–музична композиція – учні продемонстрували свої багатогранні таланти.
Михайло Салабаш, Ренійський район
