– Ті роки – це, звичайно ж, особлива пора мого життя, – розповідає Микола Миколайович, – мені справді пощастило на справжніх учителів, що старалися давати міцні знання, які були б затребувані в дорослому житті. Водночас нам не тільки давали знання, але й прищеплювали певну культуру поведінки, навчали бути відповідальними та дисциплінованими. Я, до речі, на все життя запам'ятав настанови своїх педагогів: «Щоб бути гідною людиною, для початку треба бути просто хорошим учнем».
По закінченні школи Микола Миколайович був на службі у прикордонних військах у Таджикистані. І хоча відтоді минуло вже майже 40 років, на його робочому столі на видному місці – армійська фотографія, де зображені він та його вірний пес Барс.
– Я був дуже прив'язаний до цієї вівчарки, – згадує ювіляр. – Я взяв собаку ще щеням і за роки армійської служби ми стали найсправжнішими друзями. Зізнаюся, що перед звільненням у запас цілком серйозно навіть розглядав можливість забрати Барса разом із собою додому. Досі шкодую про нашу розлуку.
Вдома постало питання, чим же займатися далі. Спеціальності з вищою освітою тоді гідно не цінувалися й не оплачувалися. Тому Микола Миколайович вирішує навчитися водійського ремесла. І потім за багато років роботи на Болградській автобазі наш герой устиг об'їздити практично увесь Радянський Союз.
– У водія-дальнобійника тоді справді була пристойна зарплата, – пояснює М. Вербанов. – І це давало мені можливість не тільки гідно утримувати родину, але й спорудити будинок, вивчити дітей.
Однак перейшовши сорокарічний екватор, наш герой серйозно починає замислюватися про зміну професійної діяльності на пов'язану з відповідальнішими завданнями. Поза тим що він сам відчував у собі неабиякий потенціал, підтримували його в починаннях і старші товариші, які вірили, що все йому буде до снаги. Зрештою у віці 44(!) роки він услід за своєю дочкою вступає до Одеської академії зв'язку на факультет менеджменту економіки. Диплом про вищу освіту дав йому змогу 2001 року стати начальником Болградского вузла зв'язку. За півтора року завзятої праці Вербанову вдалося вивести довірене йому підприємство зі списку збиткових. Успішний досвід роботи був помічений одеським керівництвом, і як результат – з 28 серпня 2002 року Микола Миколайович переведений до столиці Українського Придунав’я. А з 1 жовтня цього ж року він беззмінно очолює колектив Ізмаїльського ЦПЗ № 5 «Укрпошти».
– Головним своїм досягненням вважаю той факт, що мені вдалося створити команду однодумців, – з гордістю заявляє М. Вербанов. – І завдяки злагодженій роботі 465 чоловік на наш Центр поштового зв'язку до вищих органів не надійшло жодної скарги. Чи це не показник відповідальної та ефективної роботи?
Так, як зізнається Микола Миколайович, із кожним роком працювати дедалі складніше. Навколо поштової галузі мовби стискається кільце, на що є як об'єктивні, так і суб'єктивні причини. Однак, на думку ювіляра, головна проблема все-таки в кадровій складовій.
– Наш кадровий склад дуже важко входить у нові умови праці, – зізнається М. Вербанов. – Наявний внутрішній конфлікт, коли працівникові дуже важко мотивувати себе до освоєння нового програмного забезпечення, сучасних технологій. Проте інакше й не вийде. Адже життя – це боротьба. Ми усвідомлюємо, що на державних поштових відділеннях, на відміну від приватних структур, лежить велика відповідальність – як перед конкретними людьми, так і перед суспільством загалом. Тож ми мусимо не тільки зберегти наявний потенціал, але й нарощувати обсяги та потужності.
На закінчення хочеться побажати Миколі Миколайовичу здоров'я, щастя й успіху, а також, звичайно, – здійснення всього задуманого. Адже наш герой, безумовно, пам’ятаючи про настанови своїх шкільних учителів, став не тільки хорошим учнем, але й гідною людиною. Його організаторські здібності, вміння доводити розпочате до кінця – ось ті складові, завдяки яким творився його авторитет не тільки у владних структурах, але й на довірених йому підприємствах.
