Знаний на всю Україну одеський колекціонер Тарас Іванович Максим’юк народився на Холмщині (тепер це Польща) в несприятливий для тамтешніх українців час – 1943 року. Коли йому було два, родину примусово переселили на Миколаївщину. У 1946-му батька Тараса арештували і відправили на Далеку Північ, але 1948 року звільнили.
В Одесі Тарас Іванович закінчив інститут інженерів морського флоту. Іще під час навчання почав збирати «Україніку» – книжки, періодику, листівки, твори мистецтва, предмети старовини.
Певного часу довелося Тарасу Івановичу побігати на вулицю Бебеля, де була одна дуже відома державна організація, яка надто цікавилася його колекцією. Тоді втратив книжки Михайла Грушевського… Цікаво, що вони були в науковій бібліотеці, але читати їх там перший-ліпший не мав змоги.
Мені дуже шкода, що його багатюща колекція не знайшла собі належного місця в нашій державі, що вона звалена на дачі на Великому Фонтані. Має Максим’юк високі нагороди і відзнаки за підписами президентів країни, а приміщення, де могло б гідно розміститися його унікальне та розкішне зібрання культурних надбань українського народу, нема – як не було.
Триптих Михайла Жука «Біле і чорне» з його колекції побував на виставках у найкращих художніх музеях України і здійснив подорож до Америки. Щоправда, його хазяїна туди не випустили і не впустили. Навіть для цієї країни широких поглядів Тарас Іванович видався не зовсім благонадійним.
У колекціонуванні Тарас Іванович країв не бачить. Важко сказати, чого не збирає. Прогулянки з ним не кожен витерпить. Погодьтеся, це дратує, коли твій супутник повсякчас залазить під кущ, аби дістати звідти черговий корок. «Ти що не знаєш, що я збираю цікаві корки від пляшок?» – ображається на зауваження.
«Золотий фонд» своєї колекції Максим’юк пильно описав. Він видав декілька тематичних каталогів «Україніки», добірно проілюструвавши їх.
В основі кожного зібрання – пам’ять. У деяких людей це чуття настільки загострене, що вони ціле життя підшукують йому речове оформ лення. І знаходиться чимало охочих помилуватися цим відлиском давніх часів. Тому так поважають у культурному середовищі збирачів і хранителів старожитностей, охоронців пам’яті людської.
