Діти, що горобиною зграйкою розташувалися під крислатою вербою, ледь позначеною осінньою жовтизною, побачивши директорку школи, запосміхалися й оточили її. А Тетяна Петрівна, оглянувши їх по-материнськи теплим поглядом, представила мене – гостя з редакції. І вони, як по команді, хором вигукнули: «Здрастуйте!» А потім навперебій почали відповідати на мої запитання. Про що запитував? Чи люблять вони школу, чи подобаються вчителі, які гуртки відвідують, за що їхня альма-матер удостоєна права носити ім’я Олександра Одарія, чи є у них учнівське самоврядування… І вже з того, як поводилися жваві сільські дівчатка й хлопчаки під час нашої несподіваної для них і невимушеної бесіди, переконувався в тому, що директорка Т.П. Велева не для дотепу сказала, що очолюваний нею навчальний заклад, офіційно іменований «Білчанський НВК «ЗОШ I – III ступенів ім. О. Одарія-ДС» став великим рідним домом для сотень дітей села Білка. Тут вони оточені любов’ю й піклуванням двадцяти двох педагогів, які готують юні паростки до шляху-дороги у велике життя.
Кажуть, що перше враження буває оманним, і тому я став докладніше знайомитися зі школою, яка двадцять два роки тому переселилася зі старенької будівлі до новоспорудженого двоповерхового будинку з просторими класами, та її допитливими у своїй масі мешканцями. Мене, за багато років військової служби звиклого до строгого армійського порядку, приємно здивувала чистота, що панувала повсюди. Зокрема й у дворі, де поряд із вербами ростуть і фруктові дерева, вітамінні дарунки яких уже законсервовано й закладено в продовольчий запас на зиму. Тетяна Петрівна Велева та її заступниця за виховною роботою Ольга Іллівна Недєлкова з особливою радістю показали новопосаджені берізки, що прижилися з легкої руки дітей та вчителів. Обидві в один голос заявили, що їхні вихованці усвідомили, як двічі по два, що чистота в усьому її розмаїтті – запорука здоров’я, а плекання природи зміцнює та зближає душі й серця. І я, слухаючи їх, мимоволі повернувся до свого замилування тим побожним ставленням білчан до джерела священномученика ієрея Павла, що пробивається з надр землі біля нещодавно спорудженої каплички, і до статуї «Покрова Божої Матері», які зустрічають подорожан при в’їзді в село, що розкинулося уздовж річки Малий Куяльник. Навіть нове оцинковане відро та спеціальний ківш для набирання води не прикріплені ланцюгом, як це буває в інших місцях. Зовсім не випадковим виявилося те, що саме в музеї школи, оформленому з високим естетичним смаком, перебуває опис історії села, створеної спільними зусиллями. Що більше довідувався про багатогранне життя сільської школи, то сильніше переконувався в тому, що місцеві педагоги сповідують просту, але водночас всеосяжну формулу, виведену мудрими сівачами ниви освіти: дитина вірить у те, у що віриш і ти. Наприклад, у символи, позначені на одному з багатьох барвисто оформлених Вікторією Іванівною Макаренко й дітьми стендах: «Святий хліб – добробут і гостинність», «Червона калина – пісенність матері-України», «Білий лелека – родинний затишок», «Батьківський дім – добро й надія», «Писанка – радість життя». З вірою в ці та інші символи, що мають глибоке моральне коріння, і йдуть по країні знань діти, оточені непідробним піклуванням своїх наставників і батьків. Це піклування я визначав не тільки за затишком, створеним у школі (не буду деталізувати його складові), а й за тим, що до нещодавно наявних декількох комп’ютерів додалися ще сім. А для найменших подорожан до вершин знань (у них була тиха година, коли мені довелося побувати в їхніх неповторних володіннях) придбали два телевізори, пральну машину, морозильну камеру, розвиткові ігри… Можна навести й інші приклади, що підтверджують постійне занепокоєння директорки та її його колег про поліпшення матеріально-технічної бази школи. Саме це щире занепокоєння й спонукає інших людей долучатися до шляхетної справи. Тетяна Петрівна з великою вдячністю говорила про депутата обласної ради Віктора Яковича Волкова, голову батьківської ради Надію Петрівну Цебенко, сільського голову Павла Герасимовича Костенюка та багатьох інших. А потім, зітхнувши, сказала:
– Цими днями була в Одесі, у морському ліцеї. І розмріялася – от би й нам мультимедійні дошки, щоб діти писали фломастерами, а не крейдою, щоб ноутбуків було вдосталь, щоб…
Я перебив директорку:
– Ви й так молодці, комп’ютерний клас маєте, гарні спортивний і тренажерний зали, спеціальні класи – української й англійської мови, а у малят просто-таки прекрасні умови. І вчительська у вас – усім би школам таку…
На це почув:
– Та не можу я бути спокійною, якщо ще є якісь можливості до поліпшення. От має з’явитися «земельний прибуток», неодмінно кілька ноутбуків придбаємо.
Я особливо не вникав у специфіку навчального процесу, хоча маю деякий досвід його організації. Але вже той факт, що до білчанських педагогів приїжджали колеги з Балти, щоб ознайомитися з їхніми методами роботи щодо впровадження в життя програми Міносвіти й науки «Нова освіта – нова якість», свідчить про те, що йому властивий і новаторський підхід. А творять його не тільки педагоги зі стажем, такі як Світлана Володимирівна Трофименко, Вікторія Іванівна Макаренко, Раїса Володимирівна Трофименко, Ганна Олександрівна Перелякана, а й ті, що недавно влилися в родину сільських учителів. Цього року її поповнили випускниця школи Надія Богданівна Фридрак, Володимир Павлович Чабан. Для нашого непередбачуваного часу показовий і той факт, що в селі зберегли будиночок, у якому виділяють тимчасове безкоштовне житло для молодих учителів. І не випадково Надія Фридрак на моє запитання – чи не шкодує вона про те, що повернулася до Білки, відповіла: «В жодному разі. Тут панує атмосфера добра й творчості, прекрасні діти й колеги». Так можуть говорити люди, які ставлять на перше місце не матеріальне, а духовне, не поточне, а вічне.
Спілкуючись із педагогами й учнями, я подумки побував і на різних виставках, де вихованці школи посідали призові місця, і на шкільних ярмарках за участю батьків, і на конкурсах пісні, і на козацьких забавах, і на засіданнях учнівського самоврядування… І зайвий раз переконувався в справедливості слів: немає школи – немає села. Вона стала рідним домом не тільки для дітей, а й для дорослих. Зовсім не випадково, що з дванадцяти випускників нинішнього року троє вирішили стати педагогами. Їм є з кого брати приклад відданості цій почесній професії. У музеї дбайливо зберігаються експонати, що розповідають про вчителів від бога, які вели дітей у країну знань і тоді, коли в школі було лише 10 букварів і шість парт, і ведуть нині, коли комп’ютеризовано навчальний процес і є велика бібліотека. І тон багатогранному життю школи задає її директорка Тетяна Петрівна Велева, продовжуючи естафету матері Марії Федорівни Воржової і чоловіка Геннадія Васильовича Велева, які свого часу очолювали тепер довірений їй навчальний заклад. Вона не забуває їхній наказ: пам’ятай – усе йде від любові до людей і до рідної землі. І не з нагоди, а за душевною константою Тетяна Петрівна говорила добрі слова про своїх колег. Слухаючи її, я подумав про те, що поки є такі педагоги, наші школи попри всі труднощі, чимось виправдані й нічим не виправдані, будуть підтверджувати своє високе призначення.
Полишаючи Білчанську ЗОШ, записав слова зі стенда, адресовані дітям: «Хай книга захоплює так, як улюблена мелодія, як прекрасний танець. Василь Сухомлинський». Золоті слова.
