Усе почалося з того, що «в 1700 году 12 января по грамоте из Приказа Казанского дворца стольнику князю Борису Ивановичу Куракину отказано (пожалувано – авт.) из диких пол в Пензенском уезде 450 четей (675 десятин – авт.) на реках Хопре и Сердобе, по урочницам».
Тамтешнє сільце Борисоглібське було перейменовано на Куракіне, а коли спадкоємець Бориса Куракіна Олександр одержав листа від
П. Бібікова з нешанобливими словами про Гришку Потьомкіна, і вони стали відомі, Катерина Друга розгнівалася й заслала Куракіна (чому не Бібікова?) до саратовської тьмутаракані, й село одержало назву Надеждиного. Так, надія була. Справді, Катерина, як казали в одному південному місті, «відкинула вудки», і Олександр Дерибас виводить Куракіна як персонаж на балу у Потоцької в Одесі: «Князь Куракін, просто з дороги, ще втомлений, хвацько танцює із графинею Потоцькою польський. Маленька Софі (позашлюбна дочка Олександра Першого – авт.) усім показує свій найкращий ялинковий подарунок – лист Государя». Його саме й доставив до Одеси Куракін.
А якщо знову перенестися до Надеждиного (Куракіного), то побачимо, що сюди прибув на проживання з міста Борисоглібська міщанин Давид Драбкін, а при ньому п’ятирічний синок Яша. Ніщо не передвіщало, що підрослий Яків Давидович Драбкін очолить… Одеський підпільний комітет РСДРП під іменем Сергія Івановича Гусєва.
Яша Драбкін проходив навчання вдома. В автобіографії він так описав цей процес: «У Куракіному я потрапив під начало старої бабусі, яка примушувала мене щодня кілька годин вивчати довжелезні єврейські молитви… Результатом цього була непереборна відраза до давньоєврейської мови й ненависть до бабусі, до релігії й до бога».
Яків знайомиться з письменником-народником Слєпцовим і власноручно пише: «Тут уперше почув про любов до народу (бабуся не береться до уваги – авт.)».
Тим часом до Надеждиного наїжджали різні гості. Джерело оповідає: «Князь Долгорукий був побитий ціпком предводителем дворянства Улибишевим, у дружини якого мав успіх».
У 1890 році Іван Долгорукий видав працю «Капище серця», де говориться про маркізу Ізабо, що бувала в гостях: «Маркіза не вирізнялася добрим характером, сварилася, вередувала і з труднощами була вижита з Надеждиного». Втім, Куракіни склали письмові інструкції «Обряд правила для здешнего образа жизни в селе Надеждине», а видавець «Російського архіву» П.І. Бертенєв, що побував тут, знайшов у Надеждиному сходи й описав їх: «Сходи були потаємними і вели з опочивальні князя до його гарему».
А Олексій Куракін (брат Олександра) закохався в графиню Катерину Чернишову, але шлюб не відбувся, і приказник, як відзначають джерела, «нешанобливо називав її (колишню наречену – авт.) «діжкою» за товщину». Для будівництва палацу в Надеждиному був запрошений скульптор І. Мартос, який потрудився також над пам’ятником Дюку де Ришелье в Одесі. Яків Драбкін пише в «Автобіографії»: «Князь Куракін (що володів спиртоочисним заводом і декількома десятками шинків у повіті) пожертвував куракінським селянам кілька бочок горілки, у результаті чого вони перепилися так, що кілька чоловік на лузі перед князівським палацом, де відбувалося роздавання горілки, відразу померли».
У 1893 році Драбкін не зміг вступити до технологічного інституту в Санкт-Петербурзі і вступив… до банку (м. Євпаторія), «через 8 місяців службу покинув, порвав з рідними й переїхав до Одеси». У 1900 році Драбкін їде до Брюсселя, де вивчає «нелегальну» (у Бельгії – авт.) літературу». Навантажившись теоретичним багажем, Яків повернувся до Одеси, де під псевдонімами «Гусєв», «Баритон», «Нація», «Харитон Лебедєв», «Павло» розгорнув боротьбу «із царськими шпигунами й опортуністами всіх мастей».
Після від’їзду зі Стурдзівського провулка,11 (видно, є тут якась аура нищителів політрежимів: Шмідт, Троцький та ін.) 14 червня 1905 року голови комітету Лідії Кніпович (кличка «Дяденька») підпільників очолив С.І. Гусєв (Драбкін). Щойно минуло потьомкінське повстання, де мова йшла про створення в Одесі Тимчасового уряду (так у документах). Але чому Л. Кніпович і С. Гусєв не очолили повстання? Сама Лідія Михайлівна писала: «Дуже й дуже невдало вийшла справа із броненосцем, та й не дивно – нікому у нас було керувати ним». Втім, у книжці В. Коновалова «Барометр показує бурю» причину зазначено: «Напередодні приходу «Потьомкіна» до Одеси занедужали секретар і члени комітету РСДРП Л.М. Кніпович, С.І. Гусєв і Шаповалов (кличка «Сидорич»)». Довелося розсьорбувати кашу засланому на броненосець Кості Фельдману.
Тим часом Яша Драбкін хворів. З Надеждиного посилок не слали. Зате після революції він став секретарем ЦК РКП(б) і членом колегії НКРКІ СРСР». Більше того, Яків став писати «Наші розбіжності у військовій справі» – праця, де, очевидно, узагальнювався досвід полководницької майстерності на «Потьомкіні».
А в Надеждиному організували колгосп «імені другої п’ятирічки», голова якого не став користуватися колишнім гаремом Куракіних, а з каменів палацу вибудував корівник, та й собі нашкрябав на «скромну хатинку».
Ніщо не нагадує в Надеждиному про знаменитих земляків, а шкода – адже з Куракіними та Драбкіними не скучиш.
Валерій НЕТРЕБСЬКИЙ, Валерій ШЕРСТОБІТОВ
