Шеф-редакторові «Одеських вістей», заслуженому журналістові України, українському та болгарському письменникові Івану Георгійовичу Нєнову виповнилося 70 років. Про що думає в ці дні наш шановний ювіляр? Що його турбує, як він почувається? Про це – у прес-конференції, яку колеги з «ОВ» вирішили провести з І.Г. Нєновим.
Олег КОЛЄВ:
– У репертуарі Михайла Боярського є такі рядки: «С детством расставаться всегда очень грустно. Белый кораблик уплыл, не вернешь… Воспломинаний светлое чувство станет сильнее, чем дольше живешь…» Ваш острівець дитинства – Бессарабія. Зокрема, Ізмаїльський район і Болград. Яким він у Вас був – цей острівець?
– Для мене Бессарабія – острівець не тільки дитинства, але і юності. І з роками, зізнатися, дедалі частіше мені пригадуються батьки, що вели мене цим острівцем. Кришталево чисті люди, генетично інтелігентні, освічені сільські вчителі. Ви, Олегу, подібних почуттів вдячності теж зазнаєте повною мірою, досягнувши мого віку. Мені так їх бракує... Все добре в мені закладено ними. А коли я помилявся, крокуючи по життєвій дорозі вгору, – таке бувало тільки тому, що колись їх недочув. І все ж підводився, обтрушуючись від пилу та бруду, і йшов уперед, не спускаючись долу...
А взагалі мій острівець дитинства – повоєнний – був і напівголодним, і холодним.... Батька репресували. Я став справжнім помічником, іноді й добувачем, для мами. Пам’ятаю, ми жили в селі Виноградівці Болградського району. У четвертому класі я вже заробляв на ошурках із колгоспної столярки, яку вечорами прибирав. Коли мама приходила зі школи з другої зміни, я вже топив пічку. А в сильні морози п’ятдесятих років ошурок часом бракувало, тому йшов у поле, проти холодного вітру, збирав курай, щоб ним дотопити пічку.
А селище Суворове (тоді це був районний центр), вітчизна мого батька, мені пригадується у світлішому образі. Улітку ми, понад десять онуків нашої бабусі Каті й діда Мефодія, збиралися в їхньому дворі, пустували. Нас і лаяли, і карали, але в підсумку день закінчувався тим, що бабуся з-під фартуха діставала і дарувала кожному по цукерці (довгі подушечки, начинені джемом). Тому ми завжди чекали настання темряви. Я такий подарунок особливо цінував, бо в дитинстві в мене не було іграшок. Навіть на велосипеді учився їздити – на сусідському.
Зараз мені згадалася глибока осінь в Ізмаїлі, коли нас із мамою після допиту в НКВС (мені було шість років) пізно відпустили. Я йшов напівсонний проспектом Суворова і запитував у мами: “Ми йдемо додому?”. Вона відповіла: “Дому в нас уже немає”... Не повірите, досі в моїй пам’яті закарбувалися кроки енкаведиста, що нишком супроводжував нас. Коли ми зупинялися, кроки ставали нечутні...
Взагалі, в дитинстві у мене не було рідних стін. Вони з’явилися, коли мені виповнилося вісімнадцять років. Тоді, повернувшись із сибірської в’язниці, батько взяв позику і спорудив маленький будинок у Болграді. У ньому жили тільки вчителі: мама, тато, я, сестра, потім з’явився зять. Цей будинок завжди називали вчительським домом.
Мені пригадується і довгий виноградівський міст, де зустрічалися гагаузи, оповиті червоними поясами, і розповідали одне одному історії ще румунських часів. А я, як завсідник цих посиденьок, уважно їх слухав. До речі, деякі новели й епізоди моєї першої повісті “Міст розлуки” навіяні враженнями, сприйнятими ще там. Ми вижили із сестрою і мамою, бо на нашому шляху зустрічалися добрі, жалісливі люди. Саме ці якості в нас виховували батьки. Не завважте за нескромність, за моїми плечима багато добрих справ. І сьогодні їх роблю. Але, щиро кажучи, геть недавно дійшов висновку: чинячи добро, подумай, як воно відгукнеться.
Я не зовсім згоден із твердженням, що добро покаранне. Усе-таки рідко бувало, щоб люди спекулювали моїми добрими вчинками. Тому я завжди собі кажу – чини добро... Настав час, коли треба квапитися жити. З роками я дійшов висновку, що якщо не завжди добро повертається до тебе добром, то зло має властивість бумеранга. Тому намагався жити і так само нині живу з добром і для добра.
А що стосується мого острівця дитинства, зізнаюся вам, Олегу, що наразі я почуваюся людиною, яка перебуває в Одесі як у відрядженні. Тому подумую коли-небудь повернутися жити до Ізмаїла, в Бессарабію, за якою з роками все більше скучаю. Часом зазнаю ностальгії за своєю малою батьківщиною...
Особливо зараз мені бракує різномовності народів і національностей, що дружно живуть на бессарабській землі. На мій погляд, Бессарабія є своєрідною лабораторією здорових міжетнічних відносин. Саме цей край навів мене на думку про епіграф у новій книзі новел “Сузір’я”: “Що згуртованіші діаспори, то міцніша держава”. Кажу про це тому, що нема-нема та й лунають голоси окремих політиків про роз’єднання України. Не дай Боже мені, нашим дітям і онукам дожити до такого ганебного явища на нашій благодатній українській землі. Ми повинні пам’ятати, що корені нашого дуба (держави) тим міцніші, чим його крони (етноси) гарніші...
Христина ВІЄР:
– Іване Георгійовичу, якось я була на Вашій лекції в інституті держуправління. Кажу без усіляких лестощів, звернула увагу, з яким захватом, і навіть під оплески, сприймали лекцію Ваші слухачі – вже дорослі, що відбулися як особистості. Якщо мені не зраджує пам’ять, мова йшла про формування кредиту довіри до публічної особи. Студентів був цілий потік, понад сто чоловік. І всі вони конспектували, брали участь у психологічних іграх. Я ніби побувала не у професора Нєнова, а в театрі одного актора. Отже, питання: що Вам дає Ваша науково-педагогічна діяльність?
– Дякую, Христино. Ви перебільшуєте, але спілкування з майбутніми чиновниками, яких ми готуємо в нашому інституті, змушує мене тримати себе в науковому тонусі: більше читати, експериментувати, видавати наукові публікації. Це перше. А друге... Зізнатися, я давно розчарований діяльністю деяких чиновників різного рангу, які гадають, що крісла їм дістаються на все життя, які не вбачають особистості у своїх підлеглих колегах і людях на прийомах. Корупція та вседозволеність в органах влади мене останнім часом не перестає дивувати. І я у своїй дисципліні “Основи публічної майстерності” намагаюся переконати студентів, майбутніх начальників, що потрібно формувати довіру до себе, а отже – і до влади. Як у їхніх виступах, у різних жанрах, використовувати вербальні та невербальні прийоми, які б створювали такий необхідний діалог сердець із тими, заради яких вони прийшли у владу.
Віктор КОЗЮРА:
– Велика частина Вашого життя пов’язана з журналістикою. Ми з Вами працювали разом на телебаченні, радіо, а тепер ось уже одинадцять років у газеті. Якому зі ЗМІ Ви віддаєте перевагу? І якими вони сьогодні мусять бути?
– Мені найлегше було працювати на радіо і телебаченні. Важко пояснити, чому телевізійні та радійні жанри мені завжди вдавалися. Хоча... у кожного зі ЗМІ своя специфіка. На мій погляд, радіо і телебачення оперативніші. А газети мають бути аналітичнішими.
Я перервав свою дипломатичну службу, щоб приїхати до Одеси на прохання тодішнього голови облдержадміністрації Сергія Гриневецького і створити медіа-холдинг державних ЗМІ. Було дуже багато ідей. Деякі з них багато років тому я обґрунтовував у своїй кандидатській дисертації. Але, на жаль, грошей тоді у держави на це не виявилося.
Глибоко переконаний, що від об’єднання радіо, телебачення і газети в холдинг виграли б тільки споживачі нашої інформації і влада. Такий симбіоз подавав би нам своєчаснішу, актуальнішу аналітичну інформацію. Зараз створення холдингів в Одесі й Україні – справа не нова.
А що ж діяти газетярам? Гадаю, що настане час, коли журналіст газети буде не тільки фотографувати події, записувати їх на диктофон, але й робити відеосюжети, які ще до публікації в газеті мають з’являтися на газетних сайтах. Так давно працюють за кордоном. І ми неодмінно до цього прийдемо.
Валерій ТРОХЛІБ:
– Іване Георгійовичу, як Вам вдається займатися журналістикою, наукою і писати художні книжки? Чи не вкорочуєте Ви собі життя?
– Ні! Навпаки – продовжую його. На подібне запитання я багатьом відповідаю однаково: треба не щадити себе, якщо ти одержуєш задоволення від роботи. Щоб устигати, Валерію Васильовичу, я все життя мало сплю. У мене підйом – за чверть до шостої. Частіше лягаю за північ. Але Вам, поетові, зрозуміло, мабуть, що ми, творчі люди, й уві сні працюємо.
– І багато які образи народжуються саме вві сні.
– Коли писав “Нерозламаний хліб” (ромська новела), я кілька місяців жив у таборі. Мої герої не давали мені спокійно жити. А Ваня з “Мосту розлуки”, яким генерал Інзов опікувався в Одесі, як образ до мене прийшов саме вві сні...
Часто доводиться осмислювати художні образи з оповідей знайомих, попутників... Так в Ашхабаді народилася книжка “Туркменські новели”, видана туркменською, українською та російською мовами. Зізнаюся, хотілося б більше написати, бо є що сказати.
Дасть мені Бог сил і здоров’я – напишу. Тільки Ви знаєте: коли працюєш над художньою літературою і водночас займаєшся основною діяльністю, – живеш, як в еміграції, подвійним життям. А це не так просто.
Анатолій МИХАЙЛЕНКО:
– Звісно, Ви прожили велике творче життя. Якими теле-, радіопередачами та газетними публікаціями Ви найбільше пишаєтеся? І що, якщо не таємниця, зараз у Вашому письменницькому портфелі?
– Ви знаєте, Анатолію Івановичу, що я дуже самокритично ставлюся до того, що пишу. На жаль, у деяких сучасних журналістів немає цієї якості. Погано, коли є самоїдство. Воно зупиняє, на мій погляд, розвиток творчої особистості. Але самокритика, навпаки, піднімає творчу планку.
Зізнаюся, зі смутком іноді дивлюся деякі телепередачі, слухаю FM-радіо, читаю статті в різних газетах. І завжди запитую в себе: як ці люди можуть претендувати на звання публічної особистості – з відсутністю аналітики, примітивізмом у побудові телерадіопрограм, відсутністю чіткої думки, культури мови, переконаності автора статті? Все-таки в мій час були вищі вимоги до тих, хто претендував на роботу в телерадіоефірі та в газетах... Хоча дивно, у нас майже в кожному обласному центрі сьогодні готують журналістів.
З телевізійних моїх робіт мені не соромно за програму “Телевізійна приймальня” за участю не тільки перших керівників області, але й начальників управлінь. Чиновники, мої співрозмовники, одержували багато листів. І жоден із них не залишався без уваги. Вони намагалися в прямому ефірі розплутати клубок складних життєвих ситуацій, допомагали людям, що викликало до них довіру. Або публіцистична телепрограма “Сімейний альбом” у співавторстві з Віталієм Нахапетовим, тодішнім директором Одеського держТБ. Ця передача на позитивних прикладах формувала у глядачів високу моральність. Шкодую, що сьогодні майже немає телерадіопередач на морально-етичні теми. Особливо для дітей та молоді... На радіо в прямому ефірі раз на тиждень звучала багатосюжетна передача “В будинку на Троїцькій” із прямим включенням із різних точок нашого міста не по мобільних телефонах (тоді їх не було), а по міських. Над нею працював увесь дружний колектив.
Що стосується газетних публікацій, назву інтерв’ю з опальним Тодором Живковим, колишнім Генеральним секретарем ЦК Компартії Болгарії. Пишаюся, що мені першому вдалося взяти у нього інтерв’ю в період його перебування під домашнім арештом. Цей матеріал опублікували в кількох країнах. А в “Одеських вістях” мені не соромно за мої виступи в рубриці “Не можу мовчати”. Що стосується літератури, по секрету всьому світу скажу, що цього року має вийти друком у перевиданні повість “Попечитель” двома мовами: болгарською та російською. Про вітця бессарабських болгар Івана Інзова... І майже закінчив повість про маловідомого композитора Данила Крижанівського, який, будучи вчителем латини в Болградській чоловічій гімназії 1886 року, написав музику на слова Т.Г. Шевченка “Реве та стогне Дніпр широкий”.
Задумано книжку новел “Ромські етюди”.
Ну, а далі... як Бог дасть.
Юрій ФЕДОРЧУК:
– Іване Георгійовичу, перед «ОВ» Ви трудилися на дипломатичній ниві. Як Вам дипслужба допомагає?
– Юрію, Ви здивуєтеся, якщо я скажу, що в газеті я більше дипломат, ніж у посольстві, особливо коли працював головним редактором. А дипломатична служба мене багато чого навчила. Насамперед стриманості, дотримання плюралізму думок, але водночас уміння в усіляких полеміках, дискусіях частіше перемагати. Повторюю: частіше, але не завжди.
Любов КУЗЬМЕНКО:
– А як Ви боретеся з Вашими заздрісниками, якщо вони є?
– Ви знаєте, Любове Дмитрівно, при всіх моїх недоліках, я позбавлений почуття заздрості... Люди, які комусь заздрять, чинять зло, ранять словом, живуть інсинуаціями, – і вигляд мають гірший, і частіше страждають від хвороб. Це я навмисне кажу, якщо серед читачів знайдеться й така категорія людей. А взагалі з роками, як не важко, намагаюся жити за принципом... Пам’ятаєте слова поета? “Хвалу и клевету приемли равнодушно и не оспаривай глупца”. А Бог усім віддає належне...
Антоніна БОНДАРЕВА:
– Іване Георгійовичу, коли Ви запропонували мені вступити до аспірантури й написати під Вашим керівництвом дисертацію, я не задумалася ні на секунду – звичайно, так! Ми зупинилися на дуже актуальній темі – роздержавлення друкованих ЗМІ України в контексті європейських тенденцій розвитку мас-медіа. З огляду на європейський вектор розвитку України, роздержавлення ЗМІ – процес неминучий. Але які підводні камені підстерігають вітчизняну журналістику?
– Гадаю, що вичерпнішу науково обґрунтовану відповідь Ви дасте в дисертації, яку, сподіваюся, цього року захистите. До речі, першу на цю тему в Україні. Щоб було зрозуміло читачам, скажу коротко: роздержавлювати друковані ЗМІ (зокрема й комунальні, як наша газета, і районні) – це значить позбавити їх фінансування з обласного та республіканського бюджетів. Це з одного боку. А з іншого – дати можливість редакційним колективам ставати незалежнішими. Але відразу виникають два питання. А як же названі газети виживуть? І що – влада позбудеться своєї преси? На перший сумнів відповім так: наприклад, газета “Одеські вісті” виживе, бо має творчі традиції, закладені понад двадцять років тому. І своїх читачів. Просто треба піднімати її творчу планку і не боятися конкуренції, впроваджувати нові проекти. Не боятися і комерціалізації газети. Говорю про “ОВ” і маю на увазі всі комунальні видання. А що стосується влади, то вона повинна буде з подібними та іншими газетами укладати договори на інформаційне обслуговування. Ви, Антоніно, не гірше за мене знаєте, що в жодній європейській країні влада не залишилася без свого впливу на соціум за допомогою газет. Якщо немає діалогу з громадськістю, або він йде недостатньо активно, рано чи пізно починається конфлікт. Приклад – Євромайдан...
Спочатку роздержавлення може відчуватися, так би мовити, в ескалації поширення в українському інформаційному просторі закордонних ЗМІ (таке явище вже відчувається з боку німецьких видань). У таких обставинах нам треба вдень та вночі думати, як виграти конкуренцію й самим розширити географію поширення українських газет за межами країни. Скажіть, хіба нас не будуть читати в Німеччині, США, Канаді, Ізраїлі, де живуть представники нашої діаспори? Не треба з цього цілком закономірного виклику часу робити трагедію. Мені, наприклад, найбільше імпонують взаємини владних структур Франції з медіа-холдингами й окремими газетами. Але це тема окремої розмови.
Тетяна ГУРІЧЕВА:
– Понад одинадцять років тому Ви були ініціатором і творцем інституції власних кореспондентів “ОВ”. Сьогодні їхня кількість сягає дев’яти чоловік. Наскільки ця Ваша ідея виправдалася? І як Вам вдалося зберегти посади власкорів?
– Тетяно Олексіївно, зізнатися, кілька років тому мені деякі чиновники обласного масштабу викручували руки, щоб зробити свій внесок у так називану оптимізацію. Пам’ятаєте? Зокрема й за рахунок власкорів. Мої безсонні ночі з цього приводу тривали понад два тижні. І все-таки я знайшов слова, щоб переконати чиновників не скорочувати ці штатні одиниці. І слава Богу, я до них достукався. Не побоюся сказати, що дуже пишаюся тим, що ми – єдина обласна газета в Україні, яка має кореспондентську мережу. З упровадженням цих посад газета стала оперативнішою, проблемнішою, розширивши географію життя районів, міст і сіл Одещини. Я сьогодні хочу низько вклонитися нашим власкорам за те, що вони в дощ і сльоту, завірюху та спеку, у будь-яку пору року, у будь-який час доби гідно виконують редакційне завдання. Мені подобається, що наш новий головний редактор Євген Блінов зумів чіткіше, ніж я, спланувати вашу нелегку роботу. Газета за допомогою власкорів пожвавішала, вона стала читабельнішою та глибшою.
Наталія САМОЙЛЕНКО:
– Чим відрізняються звичайні дні від ювілейних? А чи відмінностей немає?
– Наталю, ювілей – це нагода зупинитися й озирнутися, проаналізувати роки роботи й життя. Я нещодавно зрозумів, що в житті є три важливі речі – це час, слово і можливість. А життя я сприймаю як дорогу вгору. Про це я завжди говорю своїм дітям і онукам. А вона найчастіше буває вибоїстою, нерівною. І як важливо йти нею, не забуваючи про гідність, честь, любов і дружбу в широкому розумінні цих слів. Якою в мене була дорога, судити не мені. Судити моїм рідним людям, колегам за нинішньою та колишньою роботами. Хочу побажати всім читачам нашої газети і моїх книжок, Вам, колеги, жити в добрі та злагоді...
