Час зрівняв окопи та траншеї. Все далі в минуле відходять грізні роки Великої Вітчизняної війни. Та кожному, хто пережив цю довгу кровопролитну війну, ні вдень ні вночі не дає спокою пам’ять. І з роками все частіше згадується те страшне лихоліття, яке розпочалося влітку 1941 року.
Серед таких людей – Іван Миколайович Гузенко, житель селища Затишшя, ветеран Великої Вітчизняної війни.
Народився він в селі Новомиколаївка Фрунзівського району в багатодітній селянській сім’ї, де був наймолодшою дитиною.
Його спогади про свою юність – це спогади про війну. Адже солдатом, Іван Миколайович став зовсім юним, майже хлопчаком-підлітком.
Коли почалася війна, в його рідному селі був розташований польовий військкомат. Дослухаючись до розмов старших, відчуваючи своїм дитячим серцем біль від усього баченого і почутого, зробив для себе, як йому тоді здавалося, вагомі висновки і пішов «записуватись на війну». Та хлопчину відправили додому «ще підрости».
Минув час. Іван знову подався у районний військкомат. Коли запитали скільки років, сказав голосно: «сімнадцять». Йому повірили без документів. І ходив він тоді гордий сам за себе.
Новобранців зібрали швидко і пішки відправили в бік Котовська у село Любомирку. Тут і почалося бойове хрещення – 15 тисяч ще неозброєних людей потрапили під страшне бомбардування.
… На очах ветерана непрохана сльоза. Тихо, майже нечутно, згадує: «Все гриміло, вибухало... Крики, кров... Жахіття...»
Він вцілів. І ешелоном був відправлений у військове училище міста Шуя, що в Підмосков’ї. Через три місяці став молодшим лейтенантом і зразу ж – на фронт. Так і почалася для Івана Миколайовича справжня війна. Він, простий сільський хлопець з України, став на захист своєї Батьківщини нарівні з уже досвідченими солдатами. І не зганьбив горде ім’я «визволитель».
У складі Першого Білоруського фронту громив німецьких загарбників, визволяючи народи Європи від фашистської навали. Гнав їх подалі від рідної України, у їхнє лігво. Брав участь у визволенні Польщі. А далі – дорога на Берлін.
– Ніби це було вчора, – згадує Іван Миколайович. – Я так чітко пам’ятаю зустріч з американськими військами на Ельбі. Я взагалі дуже часто згадую ту зустріч. Американці хизувалися перед нами і формою, і їжею, а ми ніяковіли спочатку, а потім – нічого, знаходили також чим похвастатися...
Із смутком і болем згадує ветеран кровопролитні бої.
Вже на підступах до Берліну був поранений і потрапив у госпіталь, а через три тижні – знову на фронт.
Після капітуляції гітлерівської Німеччини Іван Миколайович брав участь у розгромі Квантунської армії мілітариської Японії. Його дивізія була направлена для участі у звільненні Курильських островів. Тож війна для нашого земляка ще продовжувалася. І лише після перемоги над Японією, на пароплаві «Степан Разін» Іван Миколайович прибув до Владивостока, звідти у Москву, і вже потім приїхав у Затишшя.
За мужність та героїзм Вітчизна відзначила своїх синів нагородами. На парадному костюмі ветерана два ордени Великої Вітчизняної війни, орден «Червона Зірка», медалі.
Після приїзду додому він одразу ж пішов працювати у районне відділення зв’язку. Там і пройшов його трудовий шлях. А це 45 років. Разом із коханою дружиною Астіною виростили і поставили на ноги сина та доньку. Даються взнаки роки війни і відбудови, стало погіршуватися здоров’я чоловіка. Та Іван Миколайович не із тих, хто здається. Переживши таку страшну війну, побачивши стільки крові і смертей, він зберіг здорове почуття гумору, бадьорість та оптимізм. Кожний ранок починає із оздоровчої зарядки, доглядає свій сад, турбується про порядок в будинку та на подвір’ї.
Ось такі вони, переможці, вірні сини своєї Вітчизни. І мені хочеться міцно потиснути руку кожному із них, гаряче привітати і побажати здоров’я, адже для них зараз це головне.
Дуже хочеться, щоб сучасна молодь якнайбільше знала про колишніх фронтовиків, пишалася ними, брала з них приклад. Адже мирним небом сьогодні ми завдячуємо їм, ветеранам Великої Вітчизняної війни.
Інна ТАТАРІНА, Затишанський селищний голова
