До 70-річчя визволення України
Із вдячністю згадую дні свого перебування в с. Стримба і м. Кодимі Одеської області. Повернувшись до Іспанії, я з теплотою думаю про людей, які допомогли мені дістатися до села, про тих, хто зустрів, про свого дідуся, який воював у 888-му стрілецькому полку 298-ї стрілецької дивізії і, визволяючи Стримбу, загинув 25 березня 1944 року... Якою ж тепер мені, сибірякові, що живе в Іспанії 11 років, стала близькою далека кодимська земля...
У квітні 1944 року моя бабуся, Євдокія Олексіївна Шершень, одержала повідомлення про смерть свого чоловіка, командира мінометного взводу, гвардії лейтенанта Костянтина Трохимовича Шершня. Йому було 30 років.
На самому початку війни на Алтаї був сформований 888-й стрілецький полк і 8 липня 1941 року мій дід з м. Алейська Алтайського краю пішов на фронт. У 42-му році брав участь у Сталінградській битві, був поранений і після лікування побував вдома. Його приїзд додому пам’ятають доньки.
У 1943 році К.Т. Шершень нагороджений медаллю «За відвагу». З архіву Міністерства оборони повідомили, що медаль «За відвагу» вручена під № 179357, посвідчення № 416944. При визволенні Стримби мій дідусь отримав смертельне поранення – відірвало ногу при вибуху. Це розповів бабусі його однополчанин, який повернувся з війни.
Мені хотілося поклонитися могилі діда й довідатися, що було знайдено при перепохованні у 1992 році з сільського цвинтаря. Я знайшов в інтернеті сайт Кодими з телефонами. Зміг додзвонитися до Віталія Юхимовича Мельниченка. Він мені дав телефон голови Ради ветеранів Олексія Олексійовича Скокова. Поговоривши з ним про мого дідуся, я невідкладно вирішив їхати до Стримби. Питання не просте – дорога далека. Але мене тягло на могилу діда.
Купив квиток Барселона – Бухарест – найкоротшим і найдешевшим шляхом. Потім поїздом дістався до Кишинева, автобусом – до Котовська, поїздом – до Кодими. Складалося враження, що мені хтось зверху допомагав у цій далекій поїздці. Прилетівши до Бухареста, без знання румунської мови, я запитав чоловіка біля квиткової каси: «Ви розумієте іспанську мову?» І просто велика удача – чоловік багато років працює в Іспанії, допоміг мені дістатися до вокзалу, пояснив, де купити квиток на поїзд. Заходжу в перший банк обміняти долари на румунські леї й знову удача – друга людина мене розуміє іспанською, розповіла, які можна подивитися визначні пам’ятки Бухареста.
Добираючись із Кишинева до Котовська, я зіткхнувся із проблемою обміну євро на гривні. Але водій автобуса попросив свого родича і за його паспортом обміняли гроші. Потім у поїзді Котовськ – Кодима я розговорився з родиною, яка їхала з Одеси до Кодими. Петро і Людмила Кірови телефонують зі свого мобільного Олексієві Олексійовичу Скокову, з яким домовляюся про зустріч. Подружжя довезло мене до готелю, дало номер свого мобільного телефона на випадок, якщо в ньому не буде місць. Так воно і сталося. Петро з Людмилою провели мене до будинку батька Георгія. Тут мене нагодували, напоїли чаєм, вислухали.
Вранці я зустрівся з Олексієм Олексійовичем. Який же це неспокійний чоловік! Навіть перенесене тяжке лікування не змусило його сидіти вдома. Він дізнався, де я, організував зустріч із керівництвом району. А через десять хвилин за мною вже приїхав Петрівський сільський голова Володимир Васильович Балтян.
Мене привезли до Стримби, де я побачив доглянутий пам’ятник селянам, які загинули на війні, і братську могилу воїнам, які загинули при визволенні Стримби 25 березня 1944 року. Величезне спасибі Галині Павлівні Балтян за доглянутий пам’ятник, а також турботу про мене.
Я познайомився з Євгеном Олександровичем Мазурком, який, можливо, брав участь у похороні мого діда. У той час йому було 17 років. Він розповів, що 25 березня німецький бронепоїзд заважав просуванню наших військ, і було завдання його знищити. Очевидно, у цій операції загинув мій дід у числі 45-ти невідомих.
Директор школи Олег Іванович Чопик організував бесіду зі школярами і колективом школи. Я розповів дітям про мету свого приїзду. Спасибі величезне усім за теплий прийом і обід.
Після школи поїхали до музею. Дуже шкода, що не познайомився з експонатами музею у 2-й школі м. Кодими. Сподіваюся, ми зможемо зв’язатися по інтернету.
Повернувшись додому, я знайшов в інтернеті важливі документи. Разом з моїм дідом 25 березня загинув ще один гвардії лейтенант – Іван Лукич Шликов і був також похований на сільському цвинтарі.
Зателефонував до московського Лефортовського військкомату Любові Петрівні Журавкіній. Обіцяла дати запит за адресою: Москва, Шарикопідшипниківський, 4, корпус 12, на ім’я родичів гвардії лейтенанта Івана Лукича Шликова. На жаль, інтернету в їхньому відомстві немає. Є дідівський метод – послати листом запит і чекати відповіді. Чекаю.
Без минулого немає сьогодення. Напевно, словами не передати тієї вдячності усім кодимчанам, яка у мене в душі. Величезне спасибі всім за теплоту зустрічі й увагу, якою мене оточили всі у ці дні.
Спасибі вам, люди добрі, від усієї нашої родини за турботу! Дай Боже вам усім здоров’я і добробуту!
З повагою, Володимир ЛУК’ЯНЧИКОВ, Іспанія
