Напередодні Дня моряка-підводника, який відзначається 19 березня, я хочу написати про своїх друзів, які служили на підводному флоті на початку 60-х років минулого сторіччя, коли світ стояв на порозі третьої світової війни. Саме в ті роки вибухнула Карибська криза, йшла війна у В’єтнамі. Можна сказати, що в той неспокійний час «холодної» війни на плечах радянських підводників трималася рівновага всього світу.
Ми, хлопці з Бессарабського степу, потрапили служити на флот.
Житель села Табаки Федір Степанович Хаджиогло став моряком Північного флоту, де, після закінчення навчального підрозділу, став електромеханіком стартових установок з горизонтальним стартом на підводному човні.
На рік пізніше, у грудні 1962-го, моряками стали уродженці села Виноградівки Іван Петрович Кишлали, Володимир Іванович Чебанов, а також я, Микола Петрович Мавров із села Кальчевого Болградского району. Перші 7 місяців наша трійця прослужила в одній роті Севастопольського навчального загону підводного плавання. Усі ми одержали військову спеціальність кермового-сигнальника, а отже, потрапили на підводних човнах до БЧ-1, штурманських бойових частин, на які покладено обов’язки управління підводним судном.
За час навчання в загоні підводного плавання ми не лише опанували всі премудрощі абетки Морзе, але й навчилися управляти підводним кораблем. А крім усього іншого, кожний з нас пройшов водолазну підготовку, що цілком необхідно для підводника.
У ті роки лише в Чорному морі нараховувалося три бази підводних човнів, у кожній з яких базувалося по 15 субмарин.
Хіба думали ми тоді, що в нашій державі залишиться всього один підводний човен, та й той застарілого зразка , що стоятиме більше часу в ремонтному доку, ніж перебувати в морі.
Після «учебки» доля нас розкидала. Володимира Івановича Чебанова направили до бригади підводних човнів Чорноморського флоту, яка дислокувалася в Одесі. Його подводний човен неодноразово виходив на патрулювання берегів країни – члена НАТО Туреччини, контролював протоки Босфор і Дарданелли.
Івану Петровичу Кишлали, єдиному з усіх нас, довелося служити на атомному підводному човні, який входив до складу Північного флоту.
Я після закінчення «учебки» потрапив служити на Балтійський Червонопрапорний флот, у складі якого було дві бригади підводних човнів, що ходили на бойове чергування в Атлантику і переважно в Середземне море, де базувався 6-й американський флот. Наш дизель-акумуляторний підводний човен серії С-271, який ніс на своєму борті 18 торпед з ядерними боєзарядами, базувався в Ризі.
Такі далекі колись поняття, як Атлантика, бойовий похід навколо Європи, Гібралтар і Середземне море, 6-й американський флот зі своїм флагманом авіаносцем «Ентерпрайз» на чолі, на чотири роки стали для мене постійною дійсністю.
Наш дизельний підводний човен був розрахований на один місяць автономного плавання, але екіпажі брали підвищені зобов’язання, змагалися з іншими підводними човнами і збільшували цей час. Просто в морі, з бортів суден допоміжного флоту, закачувалося паливо, поповнювалися запаси води та продовольства, і плавання тривало.
Під час бойового походу в членів екіпажу майже не було вільного часу, адже доводилося не лише нести службу на вахті, а ще й брати участь у постійних тренуваннях з підтримки плавучості корабля, навчально-бойових тривогах. А найважче, напевно, було витримувати режим цілковитої тиші в той час, коли човен лягав на ґрунт, щоб дати можливість виконати бойове завдання групі із представників військово-морської розвідки, які вели радіоспостереження за тим або іншим районом моря або узбережжя. Нерідко таке лежання тривало до двох тижнів.
Чимало було за час служби доброго й поганого, трагічного і комічного: термінові занурення на граничну глибину, штормові милі, торпедна та ракетна стрільби, навчання і бойове чергування. Було непросто, але після закінчення служби всі ми повернулися до рідної Бессарабії, на все життя залишилася в душі гордість за причетність до підводного флоту.
Дотепер свіжий в пам’яті спогад про те, як недалеко від Мальти наш човен сплив на поверхню, сигнальник піднявся на палубу услід за командиром і обімлів – він побачив авіаносець «Ентерпрайя», який вважався найдовшим серед бойових кораблів світу, що закрив своїм громаддям обрій. А довкола нього метушилися ще близько 40 бойових кораблів різного призначення.
…Наші підводні човни заходили в підводному положенні в заборонені води, лежали на ґрунті тижнями в готовності, якщо буде потреба, виконати команду «Плі».
Були, звичайно, і приємні моменти, які пов’язані, переважно, з поверненням із тривалого бойового чергування. Коли ми приходили в гавань, нас зустрічав військовий оркестр, шефи, дружини офіцерів та мічманів. Не забулася і традиція підводників часів Великої Вітчизняної війни, що коли екіпаж повернувся, зустрічали біля пірса запеченим поросям, прикрашеним яблуками та квітами, що лежала на великому підносі. У матроському клубі накривалися столи. Кожному, незважаючи на звання та посаду, від рядового матроса до контр-адмірала, видавали по пляшці шампанського. У такий день у морському клубі оголошували про присвоєння військового звання, про відпустки, когось списували на берег, а когось і комісували за станом здоров’я.
Після кожного бойового чергування екіпаж відпочивав у Будинку відпочинку в місті Пярну (Естонія) під спостереженням військових лікарів.
Так, приходити з бойового чергування було приємно, а от іти в море в «автономку» було неспокійно, адже ми постійно перебували на передньому краї, не кажучи вже про складнощі служби підводника.
Пам’ятаю, в другій «автономці», коли ми йшли з Атлантики в Середземне море через Гібралтар, у нас вийшов з ладу правий дизель. Довелося під Марокко лягти на ґрунт і ремонтувати його. При температурі понад 40 градусів особовий склад усіх спеціальностей, змінюючи один одного, допомагав мотористам. Нам вдалося зробити ремонт, і човен знову пішов наміченим маршрутом, а незабаром сплив серед кораблів 6-го американського флоту.
Карибська криза була глобальною гарячою точкою, і у її врегулюванні чималу роль зіграли наші підводні човни, які утримували рівновагу в цей неспокійний час.
Сьогодні нас, підводників часів Карибської кризи, залишилося дуже мало. По суті, ми були на охороні миру, не шкодуючи свого здоров’я та життя і, напевно, не менше тих, хто брав участь в угорських, чехословацьких подіях, заслужили статус учасників бойових дій. Але наші звертання до держави про те, щоб нам присвоїли такий статус, не дають жодного ефекту.
По суті, про підводників усіх часів, які йшли на бойове чергування в замкненому просторі і місяцями не знали чи буде повернення на рідну базу, забули.
На мої звертання до усіх інстанцій приходять відписки.
Але сьогодні я не про те хотів би сказати. На жаль, в Україні День підводника, який відзначається 19 березня, переважно святкують ветерани, адже в нашій державі такого поняття ,як підводний флот, по суті, не існує. Сьогодні він представлений єдиним дизельним підводним човном «Запоріжжя», який спущений на воду в далекому 1970 році, і зі своїх 44 років понад 10 останніх стояв у доці, на ремонті. Добре хоч не потонув, вийшовши в море. І це при тому, що на його відновлення держава витратила понад сорок мільйонів гривень.
Нам, ветеранам-підводникам, хотілося б, щоб у нашій державі був потужний підводний флот, яким можна було б пишатися, як ми пишаємося тим флотом, у якому нам довелося служити.
Микола Мавров, старшина команди рульових-сигнальників (боцман), старшина 1-ї статті
