Багато років знаю Миколу Івановича Москового. Ще в пору армійської служби, коли він був інспектором політуправління Одеського військового округу, випадало бувати з ним у військових частинах, на Широколанівському полігоні, де постійно проходили тактичні навчання з бойовою стрільбою, форсування повноводного Південного Бугу з наведенням понтонних переправ, десантування військ… Саме в тих місцях навесні 1944-го йому довелося вести бої з гітлерівцями, пробиваючись до міста корабелів – Миколаєва. Тоді я й не знав, що, будучи сержантом, Московий визволяв Одесу у складі мобільної бойової групи. Про це Микола Іванович повідав мені нещодавно, напередодні 70-річчя визволення Одеси від німецько-румунських загарбників.
Зустрілися ми в його квартирі, з якої він може відлучитися лише на короткий час – за хворою дружиною потрібен постійний догляд. Та в його дев’яносто з «хвостиком» років особливо-то й не розходишся, і не роз’їздишся.
На моє прохання розповісти про ті враження, які залишилися в нього від перших хвилин і годин перебування у визволеній Одесі, полковник у відставці Московий, витримавши паузу (непросто згадувати тривожну минувшину), сказав:
– До Одеси, Вікторе Івановичу, був довгий шлях. На війні я опинився сімнадцятирічним юнаком, щойно тільки одержав «золотий атестат» про закінчення школи (тоді медалей ще не давали). З 21 на 22 червня 1941 року ми, випускники, зібралися на традиційну зустріч. А рано вранці побачили юрбу біля райкому, потім біля військкомату… Одне слово, довідалися про початок війни. Як і вся ростовська станиця Зимовники.
Наступного дня прийшла повістка. Полишив Коля молодших сестричку й двох братиків, яких годував, одягав і взував, працюючи на будівництві, на піклування дідусеві й бабусі (діти росли, рано втративши батьків). Ті переживали дуже, а він із тривогою в душі рушив до станради. Пророкували навчання в академії, як володареві «золотого атестата», та потрапив до козачого полку. Кинули його, по суті не навченого, на супостата, та все скінчилося розгромом. Миколі пощастило, вижив, до своїх пробрався. До Майкопської авіаційної школи направили. Поки до Майкопа добирався, її в Самарканд передислокували. І Москового перенацілили в матінку-піхоту.
Слухаючи Миколу Івановича, у якого напрочуд чіпка пам’ять, я подумки уявляв картину бою біля хутора Ордонського під Бесланом, де він у третьому взводі третьої роти відбивав атаку. Та супротивник, який прагнув вийти до річки Орхонки, так навалився танками, що довелося відступати. Німці, прикриваючись бронею, строчили з автоматів, кидали гранати. Досі біль пронизує серце, коли згадує, як їх, беззахисних, що відступали по кукурудзяному полю, де й обкопатися не можна було, розстрілювали «месершміти», від яких відбивався лише один «максим», установлений на колесі від воза. «Месери» полювали навіть за одиночними цілями. Миколу врятувала яма, у якій його безперешкодно обстрілював фашистський льотчик, зробивши два ревучі заходи. «Досі чітко бачаться його носате обличчя в шоломофоні, великі окуляри й шкіряні краги» – говорить мій співрозмовник і тяжко зітхає. Тоді, при відході, його поранило.
Судилося-рядилося так, що після того бою фронтова доля проклала Московому дорогу в сапери. Навчився ставити міни, побував у різних халепах, зустрічаючись носом до носа з німчурою. Знову був поранений. Урятував Борис Сидаков, який не втрачав витримки й розважливості в будь-якій ситуації. 30 км тягнув на собі Миколу через долини й гори.
Підлікувався Московий і, спираючись на ціпок, знову покрокував до саперів. Прийняла третя рота окремого саперного батальйону. Там підтримав його, як і багатьох, прекрасної душі людина, начальник штабу батальйону капітан Микола Михайлович Артамонов. Знову – бої, поранення й контузії (а їх аж 5). Насильно був відправлений до госпіталю, щоб не залишитися без ноги. У Туапсе, в Будинку моряка, Московий, у якого «книжкова душа», знайшов томик віршів Єсеніна. З ним не розлучався до кінця війни, як і зі своїм «золотим атестатом». Потертий, вицвілий, він зберігається в родині досі.
Згадуючи про вилазки в тил ворога, про штурм Сахарної головки під Новоросійськом, про визволення Донбасу, Луганщини, Херсона і Миколаєва, Московий із прикрістю говорив і про прорахунки нашого командування. Якось так виходило, що німці в обороні часто ташувалися на височинах, і це не завжди враховувалося при організації бою. У результаті наші зазнавали невиправданих втрат.
Згадуючи пережите там, на тепер уже далекій війні, Микола Іванович із повагою говорив про росіян – командира саперного взводу Воробйова і сибіряка рядового Багрова, про казаха Балтабаєва, узбека Комбарова та інших бойових побратимів. Жили вони дружною родиною та їли, як говорилося, з одного казанка, ділилися останнім сухарем. Наприклад, Московий у свій казанок брав дві порції першого приварку, а Сидаков у свій – другу страву.
– Миколо Івановичу, можна сказати, що до Одеси Ви підходили вже досвідченим воїном. З яким настроєм?
– Настрій в усіх був один – дайош Одесу! Про неї й говорили багато, і пісні співали. Мені запам’яталося: «Шаланды полные кефали в Одессу Костя приводил…». Я вперше побачив море 8 квітня у Коблевому. Там лежав у блакитнуватій воді догори носом теплохід «Абхазия». Пішов ближче до берега, а тут команда – збір! Наказали розмінувати два дерев’яні мости, які майже лежали на воді. Перші дві групи саперів загинули під шквальним вогнем німців, які прикривали переправу. І тільки після цього наші провели потужну артпідготовку. Під таким прикриттям бойові групи саперів зробили свою справу, а війська пішли через лиман.
– У ніч з 9 на 10 квітня у складі мобільної групи, у нас була і сорокап’ятка, висунувся до Дофінівки, яку поквапом почали полишати фріци під потужним прикриттям. Зламали його в другій половині ночі і вийшли до Жевахової гори, де зав’язався бій. Наша група обійшла гору праворуч і висунулася в район станції Сортувальної. Там фріци відстрілювалися до останнього. Вели вогонь із-поза коліс вагонів, і ми били по них, можна сказати, наосліп. По спалахах. Зауважу: ті, що говорили та писали, буцімто супротивник не чинив опору в передмістях Одеси, грішили проти істини. З перестрілками ми вийшли до Пересипського мосту (я, звичайно, тоді не знав, що він називається саме так). Мушу ще сказати, що в ту ніч небо начебто прорвало, на нас упала холодна крупа з мокрим снігом, і ми були мокрі, як миші.
За мостом нашу групу поділили, і я, у готовності відкрити вогонь, просувався, притискаючись до будинків по вулиці Новосільського. Як зараз пам’ятаю, раптово пролунав дзвін. Здригнувся від несподіванки, а потім заспокоївся: мабуть, церква збереглася.
Артамонов наказав мені знайти папір, пояснивши: «Будемо складати звіт про розмінування оперного театру». Я увійшов у двір по вулиці Новосельського, 84. У ніздрі вдарив нудотний запах. Озирнувся – нікого. Постукав в одні двері, в другі – тихо. Обережно спустився в підвал і побачив чоловіка в обгорілій фуфайці й напівоголену дівчинку в бузкових трусиках. Вони лежали на брудній підлозі без ознак життя. Я вискочив із підвалу. І досі не можу забути ту моторошну картину.
Потім, уражений побаченим, приймав повідомлення про розмінування оперного театру. Так було до другої половини дня, аж поки не прийшов корпусний інженер підполковник Борис Михайлович Мітін. Він, забравши у мене бумажник із повідомленнями, сказав, що театр уже розмінували. А в цей час з’явився солдат з останніми даними про знищені міни. Отож і вийшло, що я був у роботі й не бачив, як радів народ на вулицях визволеної Одеси. Потім комбат Костянтин Оверкійович Таран, за проектом якого був споруджений купол Новосибірського оперного театру, наказав відвезти мене до товаришів по службі. Незабаром я був у одеському дворику, де обійняв бойових друзів.
Після визволення Південної Пальміри фронтові шляхи-дороги сержанта Москового пролягли на захід. Наведу лише витяг із представлення Москового до ордена Червоної Зірки в лютому 1945 року: «…знищив 7 німецьких солдатів і розсіяв групу німців, що прорвалися в село. Проявив мужність і відвагу і одним з перших піднявся в атаку». Його ратна праця відзначена медаллю «За відвагу» – головною солдатською нагородою, іншими орденами та медалями. Особливо дорога фронтовикові медаль «За визволення Белграда». Її тоді не так вже й багатьом вручили, скажімо, порівняно з «За оборону Кавказу», «За взяття Будапешта», «За взяття Відня», «За перемогу над Німеччиною», яких удостоєний і Микола Московий. За нею полюють торговці нагородами. І Миколі Івановичу пропонували добру ціну за ту медаль (автор довідався, що за неї в Одесі дають 250 доларів, а в Москві – 500). Але Микола Іванович послав цих скупників куди подалі, хоча його сімейний бюджет, чималу частку якого з’їдають ліки, далеко не багатий.
– Перекупники не можуть зрозуміти, що фронтовикам і понині цінні їхні бойові нагороди. Вони військовою звитягою й честю не торгують, – сказав на завершення нашої розмови полковник у відставці Микола Московий, який присвятив життя армійській службі. І я відчував гордість від того, що у нас є такі от ветерани – люди із чистою совістю і власною чоловічою гідністю вищої проби.
Усе, що було пережито ними на війні, не пішло з їхньої пам’яті досі.
