Те розміщене в інтернеті відео не просто справило враження, воно сколихнуло серця тисяч українців. Ось на стройовому плацу академії Військово-Морських сил імені П.С. Нахімова відбувається неурочисто-урочиста церемонія з нагоди входження цього славетного вишу до складу Міністерства оборони Російської Федерації. Лунає команда про спускання з флагштоку Державного Прапора України та прапора Військово-Морських сил, а згодом їхнє місце займають російський триколор та андріївський стяг. Невже ж кінець, і так швидко й зненацька завершилася українська історія цього навчального закладу? Невже не залишилося в ньому патріотів, які й надалі писатимуть літопис нашої військово-морської академії?

Ні, не так. Справжніх українських патріотів серед «нахімовців» залишилося багато. 

Одним із цих вірних військовій присязі є курсант другого курсу Мирослав Криворучко. Він родом із Севастополя. Син капітана другого рангу та старшого мічмана Юрія та Галини Криворучків, він з дитинства виховувався на військово-морських традиціях.

У 15 років Мирослав вступив до Севасто­польського військово-морського ліцею, сімнадцятиріччя зустрів курсантом академії імені Нахімова. Чи мріяв він про іншу професію?

– Ні. Адже я народився в сім’ї військових моряків, в місті військово-морської слави, і це багато до чого зобов’язує, – коротко відповів хлопець.

Мирослав попрощався із Севастополем, із матір’ю, яка залишилася там, та переїхав до Одеси, де разом зі своїми товаришами-«нахімовцями» далі навчатиметься на факультеті корабельної енергетики та опановуватиме спеціальність штурмана. 

З ним я зустрівся по завершенні першого в його житті «одеського» ранкового шикування на плацу та розводу на заняття.

Високий на зріст, виструнчений, своїм по-хорошому юнацьким максималізмом та вже справжньою чоловічою поведінкою курсант наочно підкреслював, що Україна – це зокрема й він, і Україна завжди в його серці.

– Невже не вагався, чи не залишитися йому в рідному місті?

– Я за національністю українець. Наро­дився вже після розпаду Радянського Союзу в Севастополі. Батько там служив у складі ВМС ЗС України, мати – в одній з військових частин Чорноморського флоту Російської Федерації. Звісно, що для мене Севастополь був та залишатиметься рідним містом-героєм, за визволення якого проливали кров і українці, і росіяни, і представники багатьох інших національностей. За час навчання в академії у нас не виникало якихось чвар і непорозумінь із моряками російського Чорноморського флоту. Перебуваючи у місті у звільненні, ми по-військовому вітали одне одного, а до нас завжди з повагою ставилися місцеві жителі. І… раптом все змінилося. Так сталося, що ми, українці, стали чужими для багатьох севастопольців. Хвиля антиукраїнської риторики заполонила розум людей. Ввічливі «зелені чоловічки» зі зброєю та без знаків розпізнавання стали для них своїми. А ми? Хто тоді ми, українські військовики? Хто я, народжений у Севастополі? Я – свій, я – українець, – схвильовано відповів патріот України курсант Мирослав Криворучко.

Не за власне життя хвилювалися українські моряки, льотчики та морпіхи в Криму. Вони бажали зберегти на цій землі мир. Тому й не застосовували зброю, що несе смерть і страждання. 

Слухаючи юнака, я переконувався в тому, що ультиматуми щодо переходу на російську сторону з конкретно визначеними датою і часом «капітуляції» керівництву академії оголошували неодноразово. Але курсант Мирослав Криворучко та його побратими, тримаючи себе в руках, перемагаючи душевний біль, по-військовому стійко витримали важку мить спускання Державного Прапора і потім без музичного супроводу виконали Державний Гімн України, народові якої вони мали честь скласти військову присягу.

Курсант Мирослав Криворучко та ще близько двох сотень курсантів, старшин, мічманів і офіцерів на чолі з тимчасовим виконувачем обов’язків начальника академії ВМС імені Нахімова капітаном першого рангу Петром Гончаренком залишилися вірними клятві народові України до кінця. 

– Ні, до героїв ми себе, звісно, не зараховуємо. Була думка – звільнитися. Та щойно дізнався, що академію передислоковують до Одеси, сумнівів не залишилося – буду морським офіцером! – із гордістю промовив Мирослав.

Втім, він не хоче називати зрадниками і тих своїх однокурсників, що стали російськими курсантами.

– Я нікого не хочу ображати. Ми стільки часу були разом! У кожного був свій вибір. Але мене дуже здивували деякі офіцери. Весь час на словах вони вчили нас бути справжніми патріотами своєї держави та розмовляти лише українською мовою, а згодом так швидко та спокійно стали під російський триколор, – із сумом зазначив співрозмовник. 

Мирослав так не вчинив. І разом з іншими курсантами-«нахімовцями», які переїхали до Одеси, свій перший офіцерський іспит на стійкість і патріотизм склав задовго до лейтенантського випуску.