У моїй статті «Плевели зернового експорту» («ОВ»,
26 квітня 2014 р.) інтригуючим і спірним виглядало на нараді в Одеському порту висловлювання президента Української зернової асоціації Володимира Клименка про те, що потенціал, закладений в аграрному секторі України, дозволяє удвічі збільшити виробництво зернових, довівши його до
120 мільйонів тонн за рік. Якої про це думки виробники зерна з обласної Асоціації фермерів?
– Підняти врожайність удвічі можна, – підтверджує член Асоціації Віктор Поштаренко, який представляє Роздільнянський район. – Але… Це реально, якщо, як у Європі, застосовувати інтенсивну технологію. Вона має на увазі як мінімум наявність сучасної сільськогосподарської техніки, застосування відповідних добрив і хімікатів.
Що ж заважає? Тим більше, що 38% світових запасів чорнозему зосереджено в Україні! Але, що маємо – не зберігаємо: сьогодні живий потужний організм землі на стадії виснаження. За останні два десятки років значно «схуд» шар гумусу. Як вважають фахівці, він став тонший у три рази. Щоб його відновити до попереднього рівня, потрібно мінімум піввіку вносити органічні добрива в рекомендованих агротехніками й наукою дозах.
Колись потужною базою їх одержання було тваринництво. Але з деградацією цієї галузі зникла можливість поповнювати гумусний шар таким способом.
У вигляді альтернативи фермери пропонують застосування витяжки з торф’яних покладів. Стимулятор урожайності біоглобін можна добувати також із соку люцерни, інших однорічних і багаторічних трав. Припустиме використання каліфорнійського черв’яка.
– Ці способи підтримують ґрунт тільки в період росту зернових культур, але не відновлюють його для майбутніх урожаїв, – говорить В. Поштаренко.
Ефективні, звичайно, мінеральні добрива… І знову «але»: якщо за наявної на них ціни порахувати витрати, вкладені в обробіток ґрунту й вирощування зерна, то виявиться, що собівартість добрив перевищить віддачу від продажу врожаю. Сьогодні фермер і так одержує мізерний прибуток. Подорожчання солярки у півтора раза й зовсім підкосило хліборобів, особливо тих, які володіють невеликими господарствами.
Для повного обробітку одного «хлібного» гектара потрібно не менше 100 літрів дизельного палива, бере калькулятор Поштаренко. На те, щоб виростити тонну пшениці, доводиться затрачати приблизно стільки ж коштів, скільки за неї платять скупники: тобто приблизно 1800 гривень. А на світовому ринку вартість цього ж роздільнянського продукту піднімається до 300 доларів. Так, рентабельність роботи трейдерів, які не сіють, не орють, вимірюється приблизно сотнею доларів, отриманих з кожної тонни. Іноді й більше, оскільки чимало випадків, коли ці ж трейдери екологічно чисте продуктове зерно «роблять» при скуповуванні фуражним, а після перепродають як високоякісне.
Виробник залишається обділеним, аграрії, які достатньою мірою не володіють економічними знаннями зерновиробництва, дуже шкодують, що зважилися звалити на себе тягар селянської праці.
– Це в основному дрібні фермери, – говорить В. Поштаренко. – А тому зараз помітне прагнення до утворення латифундій – великих землевласницьких підприємств.
Роздільнянські великі фермерські господарства, як і інші подібні до них в Україні, донедавна користувалися таким привілеєм, як одержання дотацій. Ця допомога не перевищувала 100 гривень на кожен гектар оброблюваної землі. Проте, і така сума була підмогою, що дозволяє хоча б частково погашати борги. Але тепер і «латифундисти – біла кістка» мріють про те, щоб держава повернулася у бік аграріїв, оскільки дотації стали надіями, обіцянки виплат – сподіваннями. За фактом же ті, хто дбає про родючість землі, працюють без реальної підтримки з бюджету.
Скромні валові врожаї, які збирають дрібні фермери, не дуже цікавлять перекупників, які володіють портовими зернотерміналами. Фонд підтримки фермерів не в змозі надавати фінансову підтримку. Тому «маленьким» тільки й залишається кооперуватися на місцях, допомагаючи один одному. Держава ж обходить їх увагою, не виділяючи дотацій.
– Правильно було б надавати допомогу, обумовлену не від вирощеної маси продукції, а від площі оброблюваної землі. Тобто платити, як у розвинених європейських країнах, за гектар, а не за центнери, отримані з гектара, – вважає В. Поштаренко.
Своєю чергою, банківські кредити найчастіше стають не підмогою, а борговою кабалою. Відсоток, під який банки дають гроші, сам по собі великий: не менше третини від узятої суми. Далі на них лихварі накручують додаткові платежі у вигляді поліса, добавок на обслуговування банку, зобов’язують страхувати посіви, техніку, яку фермер ставить під заставу, поля, майбутній урожай.
Турбує ще й те, що тепер трейдерові не будуть повертати ПДВ. І він свою недостачу звалить на фермера, знизивши закупівельні ціни. Тому можливості збільшення врожайності є, але… займатися вирощуванням зерна стає усе більш і більш нерентабельно!
