Перше заміжжя Олени Василівни Лаврентьєвої виявилось невдалим. Єдине, що гарного залишилось від нього, – це діти: синок та донечка. Молода мати трудилась за трьох, аби не відмовляти їм ні в чому. І лише у вихідні могла повністю присвятити себе малим – влаштовувала сімейні свята, гралася з ними в дитячі ігри, співала, малювала, ліпила, читала казочки. Дітки росли слухняними і старанними. А молода, гарна жінка відчувала себе обділеною. Хотілося сильного плеча, моральної і фізичної підтримки, звичайного жіночого щастя врешті-решт.
Незабаром на її шляху постав чоловік з обіцянкою іти за нею «у вогонь і воду» та підкупив запевненням, що «чужих дітей не буває». Ніби нитка за голкою, пішла Олена за ним без оглядки, продала свій будиночок у райцентрі, зібрала дітей, пожитки і переїхала у село – мальовничу Янишівку.
Новий чоловік привів у їхню сім’ю двох своїх синів від першого шлюбу. Отож, тепер дбайливої материнської опіки потребувало вже четверо малолітніх діточок. І вона безстрашно поринула у копіткий сільський побут. А ввечері прибігала на годинку до сільського клубу на репетиції (бо мрія виступати на сцені ніколи не покидала її) і соромливо ховала руки за спину або в довгі рукави. А коханий, скоріш за все, навіть не помічав, що дружина крутиться ніби білка в колесі. Кожен її вихід «у люди» (в магазин чи до школи) для нього ставав приводом для з’ясовування стосунків.
Через деякий час їй стало зрозуміло, що, незважаючи на всі старання, дружної родини створити не вдасться. Забрала своїх дітей та й пішла на квартиру. Здавалось, це зачароване коло невдач ніколи вже не вдасться розірвати. Олена влаштувалася працювати поштаркою та підробляла у КСП «Нива». Наймались на просапку буряків. Зранку встигала розносити пошту, а по обіді, коли сонце пекло немилосердно, поспішала на буряковий лан. Ввечері бігла на репетицію в клуб, де учасники сільської художньої самодіяльності готували концерт.
Талановита жінка стала душею колективу. Вона не лише гарно співала, але й виконувала головні ролі в інсценізаціях п’єс «Наталка Полтавка», «Кайдашева сім’я», «Сватання на Гончарівці», «Весілля в Малинівці».
Добра слава про янишівську художню самодіяльність линула по всій окрузі. Якось дружню і велику родину сільських самодіяльних артистів запросили виступити з концертом у сусідньому Кривоозерському районі – на батьківщині Олени Василівни.
Після концерту тато й мама нашої Олени запросили усіх до себе, всадовили за великий святковий стіл.
Гості дізнались, що в Анастасії Тихонівни та Василя Олександровича Брагарів є ще одна донька Ольга. Дві сестрички, обидві красуні, завжди дружили з піснею. Старші класи Олена закінчувала в Кривоозерській школі, а атестат про середню освіту їй видавали в Любашівці. Паралельно дівчина закінчила і Кривоозерську музичну школу. Вступила до Миколаївського культосвітнього училища. Проте працювати довелося зовсім за іншим фахом, оскільки вакантне місце в сфері культури годі було знайти.
Співочий талант Олени Василівни, мабуть, найповніше розкрився саме у Янишівці. Особливо, коли вона стала завідувачкою Янишівського сільського клубу. Її багатим оксамитовим голосом заслуховувались старі й малі. Репертуар вона підбирала ретельно. Найчастіше у її виконанні звучали композиції С. Ротару, українські народні пісні. Організовуючи дискотеку для молоді, завклубу сама брала до рук мікрофон, і тоді пісні весело лунали над річкою Кодимою. Почувши її чудовий голос, сільчани поспішали до клубу. Олена Василівна також охоче виконувала пісні на замовлення. У відповідь їй гаряче аплодували, дарували квіти. А в селі такий вияв прихильності – знак особливої уваги.
Максим Горький колись сказав цікаву фразу: «Ніколи не пізно бути щасливою». Хто подумав би, що для Олени вона стане пророчою. Доля повернула так, що сільська співачка знову оселилась у Любашівці, де відбулася ще одна доленосна подія, яка нарешті розвіяла широку, темну смугу в її житті. Олена зустріла справжнього чоловіка, розумного, порядного, доброго – Олександра Лаврентьєва, який став головним поціновувачем її таланту. Він не просто підтримує, а наполягає, аби Олена продовжувала співати на сцені, брала участь у різноманітних творчих конкурсах, щоб її неповторний голос звучав якомога частіше. Так, відпочиваючи в Одесі, подружжя неочікувано потрапило на телевізійні зйомки «Караоке на майдані» Ігоря Кондратюка. Тоді Оленин спів почула вся Україна, а наша землячка вийшла у фінал. Щорічно в Дніпропетровську проходить фестиваль афгано-чорнобильської пісні, де любашівська співачка неодноразово ставала дипломанткою. Двічі в Києві брала участь у всеукраїнському конкурсі «Україна має талант». За наполяганням Олександра Олена заспівала в попередньому кастингу «Х-фактора». Її спів журі зустріло схвально.
Сьогодні, зустрічаючи турботливу матір і бабусю, важко не помітити, як вона світиться від щастя, гордиться своєю сім’єю. Діти та онуки полюбили її чоловіка Олександра як рідного. Особливо тішиться дідусем онучка Яночка. До речі, саме вона підхопила співочу естафету від своєї бабусі. Яночка Кноп – вихованка Любашівської дитячої музичної школи – вже стала маленькою зіронькою, яка прославилась гучними перемогами навіть на міжнародних творчих конкурсах. Бабуся Олена Василівна завжди поряд з нею. Їй дуже хочеться, аби творча доля дівчинки була успішнішою за її власну, і прагне зробити задля цього все можливе…
Марія СТОЯНОВА, Тетяна ПІДГОРНА
