Віталій Васильович Самодєлов за освітою – історик, за покликанням – тренер, за духом – письменник. Він накриває долонею стіжок паперу сторінок на триста: «Ось мій рукопис. Тут пишеться майже про кожного з 565 уродженців п’яти сіл Бецилівської сільради, які пішли під час Великої Вітчизняної захищати Батьківщину».
Син одеського військового моряка, В. Самодєлов з чотирьох років живе в Роздільнянському районі і вважає, що тут його коріння. Тут він після Одеського університету з дипломом історика 30 років відпрацював викладачем, потім директором місцевої школи. На спортивному ентузіазмі 14 років готував і очолював збірну району з настільного тенісу. Тут на порозі зрілого віку по-іншому оцінив значення життя. І узявся за перо.
Перша книжка стала результатом узагальнення багаторічного досвіду роботи з молодими спортсменами. Хоча формально вона присвячена історії розвитку тенісу в районі, книжка сповнена авторського осмислення системи тренувань, підготовки до змагань, виховної ролі цієї динамічної гри. По суті, зробив професійний аналіз організації спорту як шестиразовий чемпіон області з пінг-понгу. Тому й назвав перше літературне дітище «Дороги, які ми обираємо».
Потім «забарахлило» серце. Місяць у лікарні, болісні безсоння після виписки. Стали складатися в рядки й римуватися слова. Так з’явилася збірка віршів «Осінній мед» українською мовою.
Лікування допомогло. А серце далі турбувало, уже не в медичному розумінні, а за своїх односільчан.
– Одного разу в Новоселівці, куди я заїхав як керівник Бецилівської громади, почув докір від Марії Пилипівни Козовякіної. Чому не пишеш про долі фронтовиків? Незважаючи на свої 92 роки, вона пам’ятає у подробицях, як чекала чоловіка-розвідника, як пережила окупацію. Послухав її розповідь, і стало образливо за героїв, до яких уже багатьом немає діла, – говорить В. Самодєлов. – У п’яти селах залишилося ще тільки двоє таких же хранителів пам’яті, року народження
1923-го. Це Іван Іванович Юрченко і Сергій Михайлович Бурлаченко. Услід за ними я впритул зацікавився долями інших земляків.
Про них, на жаль, розповідали вже родичі, самих очевидців тієї війни немає. Серед тих, хто не повернувся з її фронтів, – три полковники, генерал Козовякін – родич Марії Пилипівни. Відомості про кожного акуратно записані, вивірені, опрацьовані.
В. Самодєлов друкує на старенькій редакційній друкарській машинці. Але майже без виправлень: матеріал складається у голові в струнку оповідь упродовж безсонних ночей. Сон пропав, коли він узявся за цю роботу. Але Віталій Васильович згоден з Екзюпері: якщо безсоння допомагає писати чудові твори, це чудове безсоння. Книжка називається «Життя прожити – не поле перейти». Чи скоро вона вийде у світ?
– А ось це проблема, – зітхає автор. – Сьогодні легше написати роман, ніж знайти спонсора, який погодиться пожертвувати
6 тисяч гривень, щоб видати твір, уже набраний на флешці.
І 65-річний роздільнянський літератор, за його словами, заради того, щоб люди довідалися правду про його земляків, готовий іти на поклони, і навіть не просити, а випрошувати допомогу для друкарських робіт. Донька одного військовослужбовця, якому присвячено кілька біографічних сторінок у рукопису, тепер дружина литовського мільйонера. Теж пише книжки, захоплено прочитала рукопис. Але після того, як одержала листа із проханням матеріальної підтримки, листуватися перестала.
– Можливо, потім і читача буде так само важко знайти? Пройде років 50, нас не буде. А люди заслужили пошану. Як говорить один учасник війни, його піхотинці на животі від Сталінграда до Праги проповзли. Образливо, що сьогодні дехто про ветеранів відгукується скептично, – додає Самодєлов.
А доки він понад два роки шукає мецената, його третю книжку про життя Бецилівської сільради з 1941-го по 1945 роки прочитав один архіваріус, який має доступ до матеріалів про дії двох дивізій. Там вистачить фактажу на п’яту книжку.
– Шкодую, що пізно почав. Треба було раніше, коли ще ветерани були живі, – зітхає історик.
