Іван Миколайович Білоус рано подорослішав. Раптова смерть батька – Миколи Олексійовича, простого селянина з Пилипівки, змусила хлопця обмежити шкільну науку чотирма класами і піти різноробом у місцевий колгосп. Треба було допомагати матері Агафії Григорівні, яка бавила двох маленьких доньок. Невдовзі тямущого підлітка призначили причепником у тракторну бригаду, де він прикипів душею до техніки.
Заповітній мрії стати трактористом завадили війна та окупація села німецько-румунськими військами. Довелося Іванові Білоусу пересісти на гужовий транспорт і працювати в полі. Частенько хлопця разом з однолітками та дорослими чоловіками поліцаї направляли на залізничну станцію Любашівка перевозити зерно та розвантажувати вагони.
Якось хлопчину змусили вивантажувати важкі колоди. Знесилений від недоїдання, він не зміг підняти великий брус і вхопився за меншу деревину. Вартовий румун, звинувативши його у саботажі, так гепнув в обличчя кулаком, що мало не скинув з вагона.
Діставалося Білоусу і від місцевих поліцаїв. За відмову старості відвезти на підводі румуна в Агафіївку, бо не мав взуття, отримав прикладом гвинтівки у груди – аж під стіл залетів. Стримавши накипілу лють, молодий їздовий обмотав ганчір’ям латані-перелатані чоботи – бо лютувала зима – і скорився під страхом смерті.
Вошиві вояки, хоч і були набрані на війну з румунської босоти і «брали» у хатах все що погано лежить, накази виконували чітко. Могли і застрелити за непокору. Так, неподалік від сусідньої Романівки у кар’єрі було розстріляно кілька десятків євреїв, яких гнали долиною у Доманівське гетто.
Навесні 1944 року вісімнадцятирічний Іван Білоус насмішкувато проводжав валки обідраних і заляпаних весняною багнюкою німців, а першого квітня радо зустрічав червоноармійців. Невдовзі військовозобов’язаних слідом за наступаючими військами направили у Ширяєве на мобілізаційний пункт. Разом з Іваном Білоусом місили дорожнє багно, місцями продираючись через розбиту і покинуту ворожу техніку, Григорій Токар, Гилко Білоус, Петро Гладченко зі старшим сином, Демид Кризель та інші сельчани. Новобранців розмістили у старій конюшні. Іван, переночувавши на холодній підлозі, вранці не зміг піднятися через високу температуру. Санітари відвели його на постій до якоїсь старенької і дали направлення до любашівського військового шпиталю.
Та оговтавшись, юнак вирішив повернутися додому, де його відшукала повістка з військового польового комісаріату. Команда мобілізованих помарширувала на збірний пункт в райцентр Валегоцулове (нині с. Долинське Ананьївського району). Рядового Білоуса, ще в домашній одежині, розподілили в роту кулеметників для поповнення 173-го гвардійського стрілецького полку 58-ї гвардійської дивізії Першого Українського фронту. Курс молодого бійця він разом з товаришами проходив на якомусь узліссі під Румунією, дбайливо вивчав матчастину станкового кулемета «максим». На одному із занять солдат, продемонструвавши прекрасне знання зброї, був відзначений командиром роти і направлений на курси молодших командирів.
Через місяць, у липні 1944 року, з личками молодшого сержанта на погонах бравий вояка разом з полком прямував на західний фронт, де розпочалася Львівсько-Сандомирська операція. Своє бойове хрещення командир відділення Іван Білоус отримав у Польщі. Полк, захопивши Сандомирський плацдарм на Віслі, вів кровопролитні бої з його розширення. Особливо гаряче було в серпні, коли фашисти перейшли у контратаку, щоб захопити місто Баранув.
За мужність і героїзм, виявлені в цих боях, Іван Білоус був нагороджений медаллю «За відвагу».
Назавжди закарбувалися в пам’яті ветерана форсування річок Ніда та Одер, визволення міста Ченстохова, тривалі бої на Одерському плацдармі біля міста Олау, оточення ворога в Бреслау (ця твердиня німців капітулювала лише 6 травня).
В одному з рейдів зі знищення дрібних груп ворога І. Білоус зі своїм відділенням нарвався на засідку. З території розбитого цегельного заводу німці обстріляли воїнів з гармати, і командир зазнав осколкового поранення у праву ногу та обличчя. Після лікування у медсанбаті він знову повернувся до строю і з боями дійшов до річки Шпрее...
З великою радістю Іван Білоус дізнався про капітуляцію фашистської Німеччини та кінець війни. Лише шкодував, що не вдалося поставити свій підпис на стіні переможеного Рейхстагу.
З переможними салютами війна для Івана Білоуса не закінчилася. Разом зі своїми бійцями майже до кінця місяця патрулювали вони околиці населених пунктів, знешкоджуючи залишки фашистських підрозділів. Німеччина стояла в руїнах, багато міст були стерті з лиця землі англійськими бомбардувальниками. Гнітюче враження справляв Дрезден…
«Прооравши» пів-Європи по-пластунськи, як співається у знаменитій пісні, солдат із Пилипівки у складі свого173-го полку передислокувався під Київ, у Білоцерківський район, для відправки на Далекосхідний фронт. Проте не встигли фронтовики повоювати ще й там, бо японські мілітаристи швидко капітулювали.
Солдати вже з радістю очікували на демобілізацію, але виникла потреба у посиленні захисту рубежів країни. Тож полк Івана Білоуса помандрував в Ашхабад, звідки солдати таємно продовжили свій маршрут на студебекерах через перевали Паміру. Через одну з високогірних прикордонних застав, уже пішки, рушили до Ірану, де підрозділ дислокувався з 7 листопада 1945 року до 3 березня 1946 року.
Виконавши якусь загадкову місію, полк з території Ірану пішим маршем вирушив до Ташкента. Незвична середньоазійська весна обпікала спекою вдень і добряче морозила вночі. Окопавшись у пісках за 30 кілометрів від столиці Узбекистану, воїни поставили намети і в суворих польових умовах проводили навчання. При нагоді допомагали місцевим дехканам. Якось прорвало арик – єдину водну артерію для зрошування спраглих від несамовитої спеки полів – і солдати рятували їх від засухи. Потім спекотна Азія змінилася Камчаткою, де Іван Миколайович прослужив довгих три роки.
У 1949 році фронтовик, на радість матері і сестрам, повернувся у рідне село, влаштувався механіком на коконосушарку у Любашівці. Повоєння вимагало умілих і міцних чоловічих рук, тож 25-річний Іван Білоус пішов будувати Любашівський елеватор, з прекрасним колективом якого і пов’язав своє трудове життя. Працював дизелістом, механіком та електриком. Сімейне гніздечко він звив у далекому 1950 році з чарівною любашівчанкою Ольгою Гаврилівною Фастюк. Побудували власний добротний будинок, в якому подружжя прожило у любові та злагоді понад півстоліття, виховали двох чудових дітей – сина Василя і доньку Тамару. Своє 89-річчя, яке припадає на 5 липня, Іван Миколайович Білоус святкуватиме, на жаль, без дружини, але в колі люблячих дітей, двох онуків та чотирьох правнуків. І шкодує, що через політичні перипетії з Росією доччина родина, яка мешкає у далекому Красноярську, обмежиться лише телефонним дзвінком.
На схилі літ, обтяжений хворобами, але все ще душевно бадьорий, ветеран дедалі частіше поринає думками у часи своєї юності та молодості. І виринають спогади про штикові атаки на ворожі укріплення, свист куль і осколків, скорботу за вбитими у боях друзями та однополчанами, про несамовиту радість від довгоочікуваної Перемоги!
