Майже сімдесят років тому скінчилася Велика Вітчизняна війна. За великим рахунком, її, що б там не казали військові історики та політики, виграли мільйони рядових солдатів, сержантів і молодших офіцерів, чиїми останками всіяна земля від Волги до Ельби, від Баренцевого до Чорного морів.
Я пам’ятаю покалічених фронтовиків, пам’ятаю, як, коли вони помирали від ран і хвороб, не знаходилося гідного матеріалу для надгробків на їхніх могилах, пам’ятаю вдів, що жили впроголодь, але вигодували своїх дітей-сиріт і відбудували країну. Усім тоді жилося важко, бідно, голодно. Але всі вони як один повторювали: «Аби тільки не було війни!»
Хто тоді, після всесвітньої катастрофи, що забрала мільйони життів, міг подумати, що війна постукає в наш дім, і не з того боку, з якого, проводячи історичні паралелі, ми могли б її чекати?
Кому потрібна ця війна, хто що має на меті, розв’язавши її на сході України? Ми говорили про це з директором Одеського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів Віталієм Кольцовим, генеральним директором охоронної групи «Охорона-Сервіс» Геннадієм Сміховичем і його співробітником Володимиром Андрюшишиним, коли їхали відвідати біженців із Донецької та Луганської областей – інвалідів-візочників, яким дав тимчасовий притулок одеський санаторій імені Пирогова, що на Куяльнику.
Геннадій Сміхович і Володимир Андрюшишин – офіцери запасу. Вони не з чуток знають, що таке війна. А Володимир ще й сам родом із Донецької області. Там живуть його батьки та брат із родиною.
– У мене в голові не вкладається, що на прекрасній донецькій землі, де живуть трудівники, які добувають хліб у поті чола свого, могло таке статися, – говорить Володимир. – Уявляєте, як повідомив мені брат, там уже немає навіть питної води – підірвано насосні агрегати каналу Сіверський Донець-Донбас. А відновити їх робітники водоканалу не можуть, бо там тривають військові дії…
Безвинні люди змушені полишати свою малу батьківщину. Особливо важко інвалідам. Близько двохсот із них прийняла Одещина, зокрема санаторій імені Пирогова.
– Працівники нашої фірми не могли залишитися байдужими до долі цих людей, – веде далі Геннадій Сміхович. – Ось веземо матеріальну допомогу. Гадаю, вона їм буде в пригоді на перший час.
Від фірми «Охорона-Сервіс» її одержали одинадцять чоловік. Доброта та добродійність від чистого серця – ось що відрізняє нас, людей, від інших істот, що живуть на землі…
Але ви тільки подивіться на ці добрі милі обличчя на нашому фото. Хіба вони хотіли війни, хіба вони розв’язали її?
– Що там діється? Я живу біля самого аеропорту, тож бачив усяке. Одним словом скажу – страшно. Дуже страшно! – відповів на моє запитання колишній металург, інвалід, донеччанин Олександр Лавров.
– Чим ще можемо допомогти? – запитав на прощання Геннадій Сміхович.
– Хотіли б побачити Одесу, скупатися в морі, – почулися голоси.
– Гадаю, нам вдасться організувати для вас цю поїздку, – відповів Геннадій Васильович.
– А найбільше хочемо, щоб настав мир і ми повернулися додому, – сказала одна з жінок.
