У полум’яного літописця тривожних і небезпечних фронтових років Бориса Горбатова є такі рядки: «Товарищ! Сейчас нам прочитали приказ: с рассветом – в бой. Семь часов осталось до рассвета… Когда-нибудь буду я вспоминать эту ночь…»
І тепер, коли минуло ось уже сімдесят три роки з початку віроломного нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз, фронтовики, що живуть із нами, згадують і перший день війни, і свою першу ніч перед боєм. Пам’ять воскрешає військове лихоліття, коли поруч рвалися снаряди й бомби, свистіли кулі, коли будь-яка мить могла стати фатальною… І слава Богу, що їх оминуло лихо. На їхню долю випало щастя зустріти звістку про Перемогу, що викликала всенародну радість. Найгіднішим із гідних було довірено брати участь у параді на Красній площі в Москві на честь перемоги над фашистською Німеччиною. Він відбувся 24 червня 1945 року. Сьогодні в Одесі живуть шість учасників того неповторного дійства. Найстарший із них полковник у відставці Михайло Олександрович Мазін у липні цього року відзначить своє 95-річчя. Він понині активний, не дає душі лінуватися, зустрічається з молоддю. Дев’яностолітній рубіж уже подолали Герой Радянського Союзу генерал-майор авіації у відставці Григорій Прокопович Жученко, полковники у відставці Леонід Йосипович Балакін, Євген Васильович Бухаров, Костянтин Іванович Кайков і капітан у відставці Олександр Ілліч Попов. Мені не раз випадало бути на зустрічах, де ці заслужені ветерани ділилися спогадами про війну, слухати їхні виступи на різних заходах. Наприклад, Олександр Ілліч Попов не так давно виступив у місті Южному на мітингу з нагоди передання естафети «Слава визволителям України!» Миколаївською областю Одеській. Його щирі, схвильовані слова були про те, що молодь повинна знати правду про війну, якою ціною була здобута перемога над фашистами й завжди пам’ятати, що рідну землю треба любити й захищати, як це робили його фронтові побратими.
У Військово-історичному музеї ордена Червоного Прапора Південного оперативного командування експонується мундир гвардії старшини О.І. Попова, у якому він демонстрував непоборну силу духу, бездоганний стройовий вишкіл на знаменитому Параді Перемоги. На ньому – два ордени Слави, ордени Червоної Зірки, Вітчизняної війни, інші нагороди, стрічечки про поранення – свідчення відваги фронтовика. Вони дають йому моральне право говорити звертаючись до земляків: «Мир, як храм, стоїть на крові воєнного покоління. Ми щасливі, що з честю виконали свій обов’язок, хоча й дорогою ціною. І головне, гадаю, знати смисл свого життя. Задуматися про своє місце на землі, не втратити орієнтиру. Серця ветеранів уболівають за долі молодих, що йдуть слідом за нами. Будьте сильними духом і гідними пам’яті своїх предків. Бажаю всім миру та вірної любові до нашої багатостраждальної Вітчизни».
Не сумніваюся, що під цими, наповненими глибинним змістом словами, готові підписатися всі учасники бойових дій у ВВВ. Зокрема і фронтовий танкіст Леонід Йосипович Балакін, про якого мені випала честь розповісти в «ОВ» за 12 червня ц.р. Тоді тема Параду Перемоги не була порушена навмисне, щоб повідати про неї 24 червня.
Уже другого дня по закінченні війни Балакін і три його однополчанина були направлені до Москви для участі в Параді Перемоги.
– Така честь викликала непередавану радість, – говорив Леонід Йосипович. – Досі все пам’ятається так, начебто вчора відбувалося. Щоденні тренування тривали по 6 – 8 годин. Ніхто не скаржився на навантаження. Треба було тримати парадний крок і бездоганне рівняння в шеренгах.
Запам’яталося, як танкістам запропонували вибрати зразок форми. Вирішили бути на параді в комбінезонах і шоломах синього кольору. Така комбінація виглядала ефектно. Особливо подобалося молодим. Самому Балакіну 12 червня 1945 р. виповнилося 20 років.
У години відпочинку зустрічалися з москвичами, бували на заводських вечорах відпочинку. Учасників параду всюди зустрічали тепло, і вони ретельно, в доброму, піднесеному настрої готувалися до Параду Перемоги.
Слухаючи ветеранів, я завжди переконуюся, що вони не старіють душею, пишаються, що це про них свого часу були написані пронизливі поетичні рядки:
Мальчишки, мальчишки,
вы первыми ринулись в бой.
Мальчишки, мальчишки
страну заслонили собой.
Гриші Жученко так хотілося стати льотчиком, що він 1940-го приписав собі два роки, щоб вступити до Лисичанського аероклубу. А у вісімнадцять років, по закінченні Ворошиловградського військово-авіаційного училища у званні молодшого лейтенанта вирушив на фронт. На своєму штурмовику «Ил-2» одержав перше бойове хрещення, коли бомбив переправу через Дніпро, по якій рухалися ворожі війська. Незабаром йому довірили водити на завдання великі групи «летючих танків». І не випадково однополчани шанобливо говорили: «Жученко будь-яку ціль виявить і знищить». На Парад Перемоги Григорій Прокопович прибув із Золотою Зіркою Героя Радянського Союзу. Він гідно представив на параді своїх крилатих побратимів у складі зведеного офіцерського полку льотчиків, крокуючи в першій шерензі батальйону.
Вісімнадцятирічним зустрів звістку про початок війни Костянтин Іванович Кайков, який відсвяткував 10 червня 1941 року свій день народження. Віхами його окопної біографії стали Північнокавказький, Сталінградський, Західний, 3-й Білоруський, 1-й Прибалтійський фронти. Тоді, після боїв, коли видавалися вільні хвилини, він писав вірші про кохання та кохану, про ціну життя, про дружбу, пронизані вірою в те, що настане жаданний день перемоги. Холодного січневого дня 1944 року на Західному фронті двадцятирічний Кайков написав:
В год тяжелый военный
Мое место в строю.
Я на вахте бессменной
На переднем краю.
В беспримерную сечу
Мы вступили с врагом.
Но ты думай о встрече,
Ни о чем о другом.
Верю я: непременно
Мы врага победим!
В передрягах военных
Буду я невредим.
Цей вірш Костянтин Іванович включив у книгу поезії «Пісня про любов», яка переконливо підтверджує, що ветерани справді молоді душею.
З такою ж вірою в серці билися із проклятими фашистами і Євген Васильович Бухаров, Михайло Олександрович Мазін, гідні найвищої похвали та вдячнсті за їхні бойові подвиги, вірність військовому обов’язку.
Що більше дізнавався я про наших відважних, мудрих і скромних земляків, знайомився з їхніми спогадами, то все виразніше відчував ту хвилюючу атмосферу, що панувала на Красній площі, яку їм випало відчути 24 червня 1945 року на Параді Безсмертної Слави. Він став символом торжества добра над злом, світла над мороком, розуму над мракобіссям, людинолюбства над варварством, слави над безславністю.
…Застигли в лавах війська. Недвижно завмерли Бойові Прапори зведених полків. Танки, артилерія заповнили вулицю Горького, площу Революції, Охотний ряд. Передвіщений синоптиками дощ начебто змиває з плечей втому напружених тренувань.
На Мавзолей піднімаються члени Політбюро. Над трибунами – хвиля оплесків.
10 година ранку. Кремлівські куранти починають відбивати секунди. З десятим ударом з воріт Спаської вежі на білому коні під синім чепраком виїжджає маршал Жуков. Зведений оркестр із 1400 музикантів грає довгоочікуваний марш. Назустріч зосередженому Жукову на вороному коні під яскраво-червоним чепраком скаче командувач параду маршал Рокоссовський. Обидва прославлені воєначальники хвилюються, дуже хвилюються.
Рокоссовський, порівнявшись із Жуковим, салютує палашем і рапортує:
– Товарищ маршал, войска действующей армии и Московского гарнизона для Парада Победы построены!
Маршали об’їжджають війська.
– Здравствуйте товарищи! – звертається Жуков до зведених полків і вітає зі святом Перемоги.
У відповідь звучить одухотворене тисячоголосе, богатирське «ура!» Звучить, як символ всенародного щастя й торжества.
Жуков повертається до Мавзолею, виголошує свою коротку промову про перемогу й під перловий дріб барабанів, під дзвенячі звуки литаврів починається урочистий марш військ…
Раптово вмовкає оркестр. Коротка пауза. Її перериває тривожний дріб барабанів, і на обмитий невщухаючим дощем жовтувато-червоний клінкер площі вступає незвичайна колона. Двісті радянських солдатів несуть 200 ворожих прапорів, захоплених у боях. Вони нахилені до землі так, що полотнища з лиховісною свастикою майже волочаться по мокрому бруку.
Колона порівнялася з Мавзолеєм. Чіткий поворот праворуч, кілька кроків уперед – і фашистські прапори летять до його підніжжя…
Автор цих рядків, будучи військовим журналістом, зустрічався з багатьма учасниками Параду Перемоги в різних містах, селищах і селах країни. І якщо узагальнити їхні враження про участь у тій воістину епохальній події, що тривала дві години, то їх можна звести до слів, написаних Всеволодом Івановим 26 червня 1945 року в репортажі про Парад Перемоги: «Спасибо тебе, Отчизна, родившая меня и сохранившая до этих огненных и неописуемо прекрасных дней! – так думает каждый из нас…». І ті враження стали незабутніми. Що підтверджує й Леонід Йосипович Балакін, сказавши:
– Мені пощастило. Війська 4-го Українського фронту стояли на параді просто навпроти Мавзолею Леніна. Ми добре бачили весь уряд, усіх командувачів. Найбільше на мене тоді справили враження відточені дії маршала Жукова, що приймав парад, і маршала Рокоссовського. Радянський уряд зі Сталіним на чолі із трибуни радісно вітали війська. Ми, танкісти, пройшли енергійно, я б навіть сказав, із захватом. Вийшовши із Красної площі, строєм пішли до місця розташування. З балконів люди кидали нам квіти, кричали: «Ура!».
На честь Параду Перемоги командувач 4-го Українського фронту, генерал армії Єрьоменко організував для бійців святковий обід. За одним столом з нами сиділи член військової ради генерал-лейтенант Мехліс, партійний працівник Брежнєв, сам генерал армії Ерьоменко. Поводилися просто, вітали кожного солдата.
А ввечері всю Москву опромінив святковий салют. Ніколи не зможу забути ці щасливі хвилини…
І як же важливо нам, що живуть у нинішній, непростий для країни й для кожного з нас, час, не забувати про те, якою ціною була здобута перемога над фашизмом і шанувати святу пам’ять про полеглих у боях за неї, гідно цінувати тих фронтовиків, що, на щастя, ще є поруч із нами.
