Ось що розповів авторам цих рядків легендарний одесит Борис Якович Колтунов (брат великого кінодраматурга Григорія Колтунова).
Після війни він працював начальником лінійної служби телефонної станції й одержав завдання – у зв’язку з приїздом якоїсь високопоставленої особи встановити в санаторії Чкалова (дачі Рено – Цицинії – Бухаріна – Маразлі) три телефони: міський, міжміський, ВЧ. Для кабелювання був запрошений досвідчений «стовпіст» Іван Кучура. Далі Борис Якович запитав: «А Ви знаєте, що перед Вами сидить організатор теракту проти Микити Хрущова?» Виявилося, що «Кучура, протягивая кабель сквозь ветви платана, уронил огромные «телефонные» плоскогубцы, и «струмент» со свистом пролетел в нескольких сантиметрах от... лысины мирно гуляющего неутомимого борца за мир. При этом Иван, сидя на дереве и не видя, что происходит, обложил окрестности в радиусе не менее трех километров пятиэтажным матом».
Але повернімося до наших баранів, чи пак зсувів. Одеситів надзвичайно схвилювало повідомлення: «В 1855 году на Полицейском (Университетском) хуторе осел верхний обрыв вершков на 7 на протяжении 150 саженей; с тех пор это место не трогается
(? – авт.) Население успокоилось лишь тогда, когда Полицейский (Университетский) хутор стал Ботаническим садом». Потім на якийсь час лихо переповзло вбік від Одеси, і повідомлення про зсув 1859 року – «в одной версте от Дофиновки» – було сприйняте спокійно: «Де базар, а де непідпиляні гирі?», – констатували одесити.
Розплата за безтурботність не забарилася – вночі з 6 на 7 квітня 1861 року, за свідченням гірничого інженера О. Нудельмана, «произошел сенсационный и крупный оползень на городской даче «Ланжерон», причем скатился вниз участок земли в 150 саж. длины, 15 саж. ширины и 8 саж. глубины. Концом упавшей массы приподняло часть старых оползней и заградило сток родниковой воды в море».
Терпіння одеситів луснуло – мало того, що єдиний безкоштовний пляж опинився в небезпечній зоні, та ще напередодні купального сезону. До того ж неможливо випити джерельної водички в умовах, коли до пуску міськводопроводу на Соборній площі 9 вересня 1873 року залишалася майже чортова дюжина років, а до знайомства з тарифами «Одесводоканалу» й того більше.
Зате капітальна книга «Одесса 1794-1894», видана до 100-річчя «матері городів южних», віднесла зсув на Ланжероні до 1860 року, причому зазначено, що саме він «послужил поводом к образованию под председательством инженер-генерала Завадовского особой комиссии для исследования одесской почвы».
Ґрунтознавці зітхнули з полегшенням – генеральська комісія вже зуміє раз і назавжди убезпечити Одесу, а коли довідалися, що «наблюдением над оползнями занимался также в 1866 году профессор Барбот-де-Морни», то й геть вирішили, що все найгірше залишилося позаду.
Та де там... Безстороння статистика свідчить, що після «генеральско-наукових» дошуків зсувна вакханалія на одеських берегах не тільки не вщухла, але набула згубної схильності до наростання. Більше того, пан Швендлер, який досліджував цю тему «при ближайшем участии С.А. Чудновского и при содействии городских техников», встановив: «Оползни прежнего времени (перше століття Одеси – авт.) относились к прибрежной полосе, где море постепенно разрушает нижний косогор... служащий опорой для верхних масс, в последнее же время, – когда земля в городе стала высоко цениться (та не може бути! – авт.), оползни стали скапливаться и на неприморских обрывах». Тобто, де не будуй – все одно завалиться.
Звістка про навалу зсувів з «нижніх косогорів» на верхню нерухомість викликала тиху паніку, що посилилася по пригоді 1874 року, коли «произошел значительный обвал на заводе Беллино-Фендерих» – ще не перейменованому в Марті. Сховатися було ніде, навіть виписавши (за блатом?) лікарняний лист. Джерела свідчать: «Появились оползни под возвышенностью, на которой расположена городская больница (вул. Пастера, 5 – авт.)». І навіть довелося розібрати 1887 року корпус, де були «божевільні», а психіатр Розенблюм, якого багато які дослідники називають батьком супершпигуна Сіднея Рейлі, змушений був розпочати передислокацію об’єкта на Слобідку. Небезпека нависла навіть над Великофонтанським маяком. Потрібні були великі вкладення, але (на жаль!) у міській скарбниці коштів не виявилося: якраз чиновники закупили карети новітніх марок. І згаданий пан Швендлер заявив: «Кроме нескольких частных дренажей, против оползней до настоящего времени еще не принято радикальных мер».
Міська дума не затвердила проект гірничого інженера Кондратовича про «дренажну штольню», покликану убезпечити місцевість біля Наришкінського та Херсонського узвозів, зате, не виділивши коштів, влада натомість подарувала одеситам… «Постанову», де зазначено: «Подвергнуть вопрос об оползнях и вообще о повреждениях в одесских домах обсуждению (! – авт.) комиссии».
Городяни з «обговорення комісії» на чолі з професором Синцовим довідалися про давно назрілу сенсацію: «Причину оползней следует искать во втором водоносном горизонте». «Нарешті», – з полегшенням зітхнули на Старокінному ринку. Після 100-річних дошуків перший водоносний шар (з-під Балти) реабілітовано, а в усьому винен... мсьє Коган із Херсонської вулиці... Путівник «По городу Одессе», укладений Карлом Вісковським 1875 року, підтверджує: «На Херсонской улице: № 1 – Когана, № 3 – Когановский водопад (! – авт.), № 5 – Когана, № 7 – Городская больница». Так ось через кого злочинний «второй водоносный слой» прорвався до дурдому!
Валерій НЕТРЕБСЬКИЙ, Валерій ШЕРСТОБІТОВ
