У Лариси та Василя Боцу шестеро дітей. Дві старші дочки вже вийшли заміж, а молодшій, Віталіні, ледве виповнилося чотири. Заслуговує на увагу, що вона народилася у 2010 році, вже після появи у Лариси перших онуків.
– Лікарі відмовляли народжувати шосту дитину, казали, що після сорока високі всілякі ризики, але, на щастя, лякали нас даремно, – розповідає Лариса.
Родина Боцу живе у власному приватному будинку, гарному, затишному та чистому. Порядок – заслуга цілком Лариси: жвава, енергійна, вона прагне усе встигнути. Господиня «проводить екскурсію» по будинку, пригощає кавою та домашньою випічкою. Велика родина змусила її максимально зосередитися на головному. Добре, коли чоловік вдома – є кому допомогти. Але більшу частину часу він проводить у рейсах, а діти зайняті навчанням, відвідують гуртки, то ж розраховувати Ларисі доводиться, переважно, на себе. Ну, а достаток для своєї великої родини забезпечує чоловік: він багато років пропрацював на суднах УДП, а кілька років тому перейшов на море, до іноземних судноплавних компаній. За словами Василя, у родині бували й тяжкі (з фінансової точки зору) періоди, але це ніколи не створювало причин для сварок.
– Лариса дуже поступливої вдачі, – говорить він, – вона вміє поступатися, і багато в чому завдяки цьому у нашій родині панує мир. Ми знаємо, що таке безгрошів’я. Був період, коли в нашому будинку жила родина старшої доньки. І, хоч нас було багато, ми ладили.
Познайомилося подружжя у 1987 році, і про те, як це було, сьогодні згадують із посмішкою. Обидва вони родом із Комишівки, але на момент доленосної зустрічі і він, і вона працювали в місті.
– Це відбулося напередодні Першого травня – згадує Лариса, – у мене були неприємності на роботі, у швейній майстерні. Клієнт замовив костюм (очевидно, для першотравневої демонстрації), я його пошила і вже перед видачею умудрилася зіпсувати праскою. Потрібно було терміново шукати таку ж тканину, та ще на мені було громадське навантаження – випустити першотравневу стінгазету. От саме в той час, коли я обходила всі швейні магазини в місті, мені зустрівся Василь. У нього, як виявилося, теж були проблеми на роботі, та ще й більші ніж мої. То ж зустрілися ми в досить похмурому настрої. Він запропонував махнути на все рукою і піти увечері в кіно. А потім поїхав у село, і там, в магазині, знайшов потрібну мені тканину. Так почалися наші стосунки. А через два тижні ми вирішили одружитися.
Восени молодята зіграли весілля. Перший рік життя був щасливо-безтурботним. Лариса говорить, що чоловік чимало навчив її в побуті, був терплячим, не критикував, не чіплявся. А зараз дуже пишається, що його дружина – гарна господиня. На час зустрічі Василю виповнилося 27 років, і він мріяв про дітей, про велику родину. Старша донька, Наталя, народилася у 1988-му, через два роки на світ з’явилася Інеса, а у 1995 році – Аделіна. Через два роки Лариса подарувала чоловікові сина, Олександра. У 2004-му народився Влад, а майже через шість років – Віталіна.
Діти ростуть працьовитими, насамперед, дотримуючись прикладу батьків. Щоправда, як зізнається Лариса, батько з ними дуже суворий. Батьки намагаються дати дітям освіту: Наталя закінчила інститут за фахом «Бухоблік», в Інеси медична освіта, Аделіна та Олександр навчаються в ІТМЕСГ, причому хлопець планує продовжити освіту та вступити до морської академії. Крім школи, діти навчалися музиці (а Сашко дотепер грає в дитячому оркестрі народних інструментів ДМШ-2), займалися у шаховому гуртку, Аделіна закінчила художню школу. Як бачимо, батьки проявляють зацікавленість у різнобічному розвитку своїх дітей.
Можна лише уявити, як нелегко Ларисі було одній, під час відсутності чоловіка, справлятися і з їхніми хворобами, і зі шкільними проблемами. Але вона не стала вдаватися в розповідь про проблеми.
– Усіляке було, але Бог давав сили, – говорить жінка. – Якби не чоловік, я нічого б не домоглася. І я дітей народжувала не заради грошей. Вони – усе моє життя.
І про те, що це життя прожите не даремно, свідчить той факт, що зовсім нещодавно Лариса Боцу Указом Президента України була удостоєна звання «Мати-героїня».
