З Криму до Любашівки через російську окупацію вимушено переселилася родина військового пенсіонера, майора запасу медичної служби Василя Васильовича Летичевського. З дружиною Жанною Миколаївною Великород та сином Богданом вони оселилися в невеликій хатинці на тихій любашівській вулиці. Тепер намагаються майже з нуля облаштувати своє нове життя вже на материковій Україні.
Втома і настороженість читалися в сумних очах чоловіка, душа якого ще не відтанула від кримських подій. Полишити обжите місце – селище Новоозерне Євпаторійської міськради – змусила антиукраїнська істерія частини місцевого населення, яка переросла, особливо після відомого кримського референдуму 16 березня, у справжній психоз. Деякі новоозеряни зі злобою в голосі викрикували їм в очі: ми, мовляв, вас, «бандерівців» і «фашистів», 23 роки терпіли…
– Дезінформація, що «бандерівці» з «Правим сектором» заборонять розмовляти російською мовою, антиукраїнська істерія, вміло підігріта російськими телевізійниками, зробили свою справу, – розповідає Василь Летичевський. – Коли трактором розтрощили ворота військової частини, першими на її територію забігли жінки з дітьми, з візочками і навіть родичі моряків із заблокованих у Донузлавській бухті кораблів. Вони живим щитом прикривали російських окупантів. Потім цивільні познімали наші прапори на штабі і почепили російські. Нещодавно телефонував знайомий, який отримав громадянство Росії і переметнувся до ворожої армії, став паплюжити українське військо. Від його слів на душі стало мерзотно. Зрозуміло, що Крим буде нашим не скоро…
Шість років із понад двох десятків літ, відданих армії, офіцер-українець – випускник військово-медичного факультету Горьківського медичного інституту – служив на території Росії. З українофобією зіткнувся ще в період розвалу Союзу у Владивостоці. Його російські колеги зневажливо казали, що у війні з німцями перемогли без українців, а на уродженців України вішали ярлики «бандерівець» або «фашист». У відповідь майор Летичевський наводив опонентам яскраві приклади мужності тисяч українських солдатів, розповідав, що його рідний дід Федір загинув у Молдові, а батьків брат – у Брянській області. Обвинуваченням на адресу УПА протиставляв факти співпраці з вермахтом сотень тисяч представників інших національностей, зокрема росіян, які у складі різних військових формувань воювали по той бік фронту.
Після здобуття Україною незалежності офіцер Василь Летичевський перевівся на Батьківщину. Служив у Черкасах, Києві, а з 2000 року – в Новоозерному. Там зустрів свою чарівну суджену Жанну, і у молодят народився син Богдан.
– «Зелені чоловічки», які намагалися взяти штурмом територію Південної військово-морської бази ВМС України, навідалися і до нашої загальноосвітньої школи № 9, – з хвилюванням в голосі пригадала нещодавні події колишня вчителька української мови та літератури Жанна Миколаївна. – Поводилися безцеремонно, брязкаючи зброєю, чим налякали учнів і вчителів. Хотіли взяти дітей у заручники, щоб військові моряки та морські піхотинці здалися. Наша директорка Тетяна Олександрівна Полісан повелася мужньо, навіть намагалася видворити непроханих гостей за шкільний поріг.
…Життя в окупованому Криму, коли ти не знаєш, що буде з тобою завтра, ставало нестерпним. Прихильників України залякували, переслідували, діти у школі поділилися на «свій – чужий», ворогами ставали навіть рідні сестри…
Боячись потрапити до рук поліції чи, що набагато гірше, «самооборони», Летичевські вирішили виїхати за межі окупованої автономії. З речей узяли найнеобхідніше, що помістилося у стареньку «ладу».
В березні родина полишила Крим. Благополучно дісталися до села Ярошівки Катеринопільського району, що на Черкащині, до стареньких Жанниних батьків. Полегшено зітхнули, бо найбільше переживали за сина Богдана. По приїзді влаштували його у другий клас місцевої школи.
Ще раз їм довелося з’їздити у Крим наприкінці березня, щоб Жанна Миколаївна могла офіційно звільнитися з роботи і забрати частину речей. Меблі довелося залишити, бо у відомчій квартирі, яку вчительці так і не вдалося приватизувати за 13 років роботи в системі освіти, уже мешкав новий господар.
У квітні кримчани перебралися на Одещину, а влітку забрали до Любашівки і свого сина. Оселилися у хатині, що залишилася у спадок від матері В. Летичевського Таїсії Федорівни.
Нині родині катастрофічно не вистачає коштів ні на життя, ні на ремонт помешкання, тож пенсіонер намагається повернути свої заощадження, які зберігав на депозитному рахунку «Приватбанку», як мовиться, на чорний день. Ще у квітні зателефонував до головного офісу в м. Дніпропетровськ, щоб забрати гроші й придбати достойне житло. Але досі не отримав.
– Сьогодні я не можу навіть телевізор підключити, не кажучи вже про інтернет, – розповів В. Летичевський. – Я розумію, що державі важко, але не гадав, що на материковій Україні не зможу отримати свої кревні. Мені доводиться ледве зводити кінці з кінцями, а тим, хто залишився у Криму й прийняв громадянство Росії, моя країна гонить електроенергію, продукти.
Не знайшлося роботи за фахом і Жанні Великород, до речі, минулорічній переможниці конкурсу «Вчитель року» в Євпаторії, з майже 23-річним педагогічним стажем. На щастя, пішов їй назустріч директор НВК «ЗОШ І-ІІІ ступенів – гімназія» Веніамін Дмитрович Коломійченко, який запропонував посаду підмінної виховательки групи продовженого дня, а Богданчика вже зараховано до третього класу.
Жвавий хлопчина, який уважно прислухався до розмови, на прощання, як справжній син офіцера, сказав, що хоче бути військовиком.
