До 100-річчя від початку Першої світової війни
Дослідник В. Грідін, описуючи відправлення одеських полків на фронт, відзначав: «Первый полк (Люблінський – авт.) занимал знаменитые Сабанские казармы по Канатной улице (с 1909 года – улицы Полтавской Победы) и считался, так сказать, аристократическим». Але ворожі кулі косили всіх підряд, і військові архіви, опрацьовані київським ученим Дивним, дозволяють виявити поглинуті Летою імена багатьох одеситів, які героїчно билися на фронтах Першої світової. Випускник Симбірського кадетського корпусу полковник Костянтин Яблоновський-Спадзський з 1888 року служив у Люблінському полку і, одержавши за російсько-японську війну орден Св. Анни 4-го ступеня, поліг 1917 року в бою (жив в Одесі на Тираспольській вул., 34). Похований на ділянці № 138 Другого християнського цвинтаря.
Штабс-капітан Михайло Перетятькін, що служив у Люблінському полку, 5 серпня 1916 року зазнав бойового поранення, помер від ран у Києві, але, оскільки був одеситом (жив у будинку п. Магнера на Пантелеймонівській вул., № 12), похований 10 серпня 1916 року в Одесі.
У бій вступив 16-й стрілецький полк імені Олександра III, розквартирований в Одесі на Новосільській вул., № 32 (командир – генерал-майор Михайло Кіяновський; жив на Кузнечній вул., 19, у будинку п. Волошинова).
Рушили на фронт саперні батальйони (2-й – ташувався на Канатній вул., № 100 і 12-й – на Канатній вул., № 102). тому доречно згадати і про саперні казарми (один будинок уцілів навпроти семінарії – нинішнього аграрного університету). Першим із названих батальйонів командував полковник Микола Ющенко (жив на Дерибасівській вул., 4), другим – полковник Генріх Гласко (жив у Вагнерівському провулку (нині Мукачівський).
Пішов у бій 4-й польовий жандармський ескадрон, що ташувався на Канатній вул., 79 (командир – полковник Микола Папалазар, який жив на Маразліївській вул., 14).
Найменше вивченим питанням є стан одеської промисловості в переддень і під час Першої світової. У номері журналу «Единое хозяйство», виданому в Одесі 1920 року, є таблиці «Промисловість Херсонської губернії. 1911-1920 роки». Найбільшим містом у зазначеному регіоні була Одеса, і якщо вся губернія перед війною виробляла продукції на 207 млн рублів, то Одеса – на 100 млн, і це при тому, що тут мешкала лише одна п'ята частина населення.
Хоча в радянських офіціозах повідомлялося про «згортання виробництва в період агонії царату», це стосувалося лише деяких галузей. У довіднику «Промышленность» зазначено: «В конце 1915 года (2-й рік війни – авт.) в Одессе возникло свыше 50 (!) новых предприятий в области металлообрабатывающей промышленности – эта отрасль выдвинулась на первое место, заняв место ранее лидировавшей в Одессе пищевкусовой».
Війна – справа серйозна, і одеситам довелося затягнути пояси. Джерела свідчать: «Білий цукор майже зовсім зник із ринку; його місце поступово займав «маляс», жовтий цукор, який видавався в дуже обмеженій кількості».
Судячи зі «Статистического вестника», видаваного в Одесі, ціни на продукти харчування значно зросли, і хоча зросла (номінально) зарплата, життя ставало дедалі тяжчим. Тим більше не дрімали більшовики: «Наприкінці грудня спалахнув загальний страйк... робітників електричної станції, який занурив місто в пітьму. Цей страйк послугував прелюдією до виступу пролетаріату для завоювання влади».
В одному з найбільших міст воюючої імперії (Одеса – на четвертому місці після Петербурга, Москви та Варшави) під виглядом багатопартійності починали панувати правовий нігілізм, анархія, бандитська сваволя. Якщо 1914 року навчанням новобранців в Одесі керує В.П. Єфремов (пізніше загинув у бою), то 1917 року новобранці поповнюють лави політпартій, і комендантові міста генерал-майорові Едуарду Піллю (жив на Чорноморській вул., 19) залишилося лише безпорадно розводити руками: чому молоді люди призовного віку тиняються по Дерибасівській, що вже готується прийняти революційне ім'я – тов. Лассаля.
А на фронті гинули одесити. Ось лише деякі імена: полковник Азар’єв, підполковник Бібер, полковник Гаврилиця, підполковник Генсіоровський. Але це «чини», і їхні тіла доставлено на одеські некрополі, а кістки скількох рядових одеситів залишилися лежати вдалині від рідного краю?
З'явилися перші жертви громадянської війни, причім по обидва боки. Примітна загибель полковника Олексія Журавського на станції Кодима, де, будучи командиром бронепоїзда «Новороссия», він, згідно з документами: «Во время ураганного ветра ушиб голову о дверь бронепоезда», від чого й помер. Серед «білих» опинився й полковник Євген Власов, «павший в бою с петлюровцами».
Розстріляний одеською «чека» генерал-майор Володимир Сухих, оголошений «керівником підпільної польської організації».
Зате учасник Першої світової генерал-майор Володимир Сушков помер своєю смертю, встигнувши з посади начштабу 11-го армійського корпусу перекочувати у викладачі 39-х піхотних курсів (Одеса) Робітничо-селянської Червоної Армії.
Осип Микитка, будучи галичанином, розпочав службу в австрійській армії, потім він – генерал-хорунжий армії української. Потрапив до одеської «чека», вивезений до Москви, де розстріляний.
А в Одесі лише дивом уціліла через недогляд цвинтарних мародерів надгробна плита може розповісти про учасника війни, будівничого Військового собору (4-та станція Фонтану – знесений) Владислава Боуфаля.
...Стрімко тече ріка життя. На її бурхливій бистрині нові й нові покоління одеситів марно намагаються знайти спокій і стабільність. Але героїка минувшини не мусить зникнути без сліду – таким є смисл і урок давно відгримілих залпів Першої світової.
Валерій НЕТРЕБСЬКИЙ, Валерій ШЕРСТОБІТОВ
