Він розплющив очі. Подивився у вікно, за яким зацінькала синиця. І знов – тиша.. Невже все страхіття залишилось десь там, далеко, в Донецькому степу, і він буде жити? Жити заради того, щоб рятувати життя іншим. Так подумалося Всеволоду, коли він вперше прокинувся у госпітальній палаті. Йдучи на зустріч з ним, ми вже знали, що майор медичної служби Всеволод Бабенко – щирий, рішучий та вольовий чоловік, який близько до серця бере проблеми інших і не боїться небезпеки. Таким його батьки виховали. Бувало в дитинстві, вдивляючись у стомлені очі матері, яка пізно увечері поверталася з районної лікарні, він говорив, що все одно піде її шляхом – стане медиком.
Ні, той тягар великої відповідальності, який багато років несла на своїх тендітних плечах операційна сестра Ольга Федорівна, не налякав, а навпаки допоміг загартуватися її синові. Адже ця відповідальність – особлива: за життя й здоров’я людей. Тому він і став лікарем. Лікарем, якому судилося пройти випробування боями.
Його небезпечне відрядження туди, де триває війна, розпочалося наприкінці травня. Ситуація на сході України ставала усе складнішою. От і було вирішено сформувати на базі однієї з військових частин передову мобільну групу, до складу якої увійшли і представники Військово-медичного клінічного центру Південного регіону. Серед них добровольцем був і він – начальник відділення інтенсивної терапії та екстракорпоральних методів детоксикації майор медслужби Всеволод Бабенко. І тепер йому багато про що є розповісти. Буремне життя випробувало його добряче. Місяць перебував під постійним мінометним обстрілом. Спати доводилося в бронежилеті та з зарядженим пістолетом. Прислухався до кожного шереху, по два-три рази на добу перебував на передовій… Для будь-кого це дуже важко: і фізично, і морально, і психологічно. І він пишався тим, що перебував поряд з бойовими побратимами. Був на межі життя й смерті.
А вперше подивитися смерті в лице йому довелося 12 червня. Це сталося біля Савур-могили, коли десантники 79-ї аеромобільної бригади перебазовувалися із села Сонцевого ближче до українсько-російського кордону. Тоді наші крилаті піхотинці потрапили в засідку. І єдине, чому нині радіє майор Всеволод Бабенко, полягає в тому, що тоді вдалося гелікоптером евакуювати понад 20 поранених бійців. І там він подумав, що недарма колись обрав шлях медика.
А потім з боями просувалися до Маринівки. От тільки зустріла вона їх дуже не гостинно…
Звідти до українсько-російського кордону близько двох кілометрів. Його, кордон, разом з українськими прикордонниками і прикривали десантники з метою недопущення проникнення на територію України незаконних військових формувань.
– Добре пам’ятаю, як «привітали» мене і моїх колег з Днем медичного працівника бойовики. Перший раз вночі, коли, використовуючи ПТРК, вони обстріляли наші позиції реактивними снарядами. А потім обстріл повторили і вдень, немов даючи зрозуміти, що у медиків, в їхнє свято, буде робота, – прокручує в пам’яті пережите Всеволод Бабенко.
Так, робота у них справді була – важка, екстрена, відповідальна, але така потрібна й необхідна. П’ятох наших бійців тоді поранило. П’ятеро життів треба було врятувати. Заради цього під вогнем просувались до своїх і евакуювали їх на блокпост. Там стояли замаскований ГАЗ-66 – автоперев’язочна та автомобіль порятунку, де оперували, виводили з шоку постраждалих хлопців військові медики. А вже потім санітарним транспортом переправляли їх до польового мобільного госпіталю. Там, в ГАЗ-66, вдень і вночі самовіддано працювали та лише іноді відпочивали професіонали в білих халатах. Чому іноді? Тому що вільного часу майже не було. Спали по 2-3 години на добу, не більше. Бойовики не давали. Як правило, вони «будили» вночі та вранці, починаючи черговий довготривалий обстріл позицій сил АТО.
Якось однієї такої неспокійної ночі Всеволоду Бабенку ніби хтось підказав: «Прокидайся, буди хлопців». Він, під впливом тяжкого передчуття, так і зробив. Його товариші прокинулися, надягли екіпірування. А за кілька хвилин по них вдарили з «градів». Чи то інтуїція, передчуття спрацювали, чи то воля Божа на те була. Таке трапляється, але, на жаль, не завжди…
На війні людина виснажується гранично, війна вимотує. Важко у таку спеку цілодобово носити шолом та бронежилет. За злою іронією долі о 16.00 9 липня Всеволод не мав ані того, ані другого. І саме в цей час знов «заговорили» ворожі гармати. Майор медслужби Бабенко так тоді і не встиг дотягнутися до бронежилета та шолома – тяжке осколкове поранення в голову зупинило. Світ померк. Відразу ж його бойові товариші – ті, з якими він упродовж місяця ділився останнім шматком хліба та виносив з поля бою поранених солдатів, тепер рятували його, забувши про власну безпеку під ураганним вогнем супротивника.
– Сашко Нетребко тоді зашив рану, хлопці стабілізували мені тиск, і я прийшов до тями. А потім вони евакуювали мене до мобільного госпіталю. Евакуювали, а самі залишились там, під постійним шквальним обстрілом, – дуже зворушливо, розповідає Всеволод Бабенко.
Він переконався в тому, наскільки справжні дружба та стосунки між товаришами по службі на війні. І не випадково сам, скалічений боєм, перебуваючи на госпітальному ліжку Військово-медичного клінічного центру Південного регіону в Одесі, він все одно, передусім, думав та непокоївся про своїх бойових товаришів: як вони там без нього?
– Я нічого героїчного не вчинив. Шкода, що куля підла зачепила зненацька. А якщо будете щось писати, то обов’язково згадайте про них – підполковника Олександра Нетребка, підполковника Сергія Адаменка та його дружину медсестру Галину, водіїв-санітарів сержантів Артема Молчанова та Володимира Плужника, ну і, звісно, про нашу милу й сміливу медсестричку Вікторію Сороку. Після моєї евакуації вони ще майже три тижні перебувала там, на «гарячому» сході в складі нашої передової мобільної групи. Весь цей час я дуже хвилювався, тримав кулаки за них. На щастя, нещодавно вони повернулися – контужені, обпалені війною, але живі! – повідомив Всеволод Бабенко.
Ми багато добрих слів почули про його бойових побратимів. Там, на Донбасі, їхнім позивним був «Док». «Док, допоможи», – кликали на допомогу військових медиків поранені бійці. І, ризикуючи власним життям, вони йшли до них, під обстрілом, попри все, аби лише встигнути та врятувати поранених. Зупиняли кровотечу, робили хірургічні обробки ран, виводили з шоку та евакуйовували далі – в госпіталі. Жінки працювали поруч з чоловіками. 19-річна дівчина Вікторія Сорока цього року закінчила медучилище, а через два тижні після призову до війська вже була в зоні проведення антитерористичної операції. Скільки годин вона провела під обстрілами, скільком пораненим допомогла! Вона звикла до розривів снарядів, хоча знала, що будь-якої миті може попрощатися з життям. Підповзала до пораненого солдата, зупиняла кровотечу, давала йому ковток цілющої води та заспокоювала: «Тримайся, рідненький, тримайся, все буде гаразд».
– Скільки разів ми, офіцери, вмовляли її під шквальним вогнем супротивника, аби вона повернулася до табору: «Йди, Віко, йди, тут небезпечно, ми самі впораємося» А вона у відповідь: «Самі ви повертайтеся, товариші підполковник, майоре…». Така от смілива, турботлива є наша Вікторія, – як нам здалося, ледве стримуючи сльози, говорив про неї Всеволод Бабенко.
А ми мимоволі згадали про фронтових медсестричок далеких років Великої Вітчизняної війни котрі так само, ризикуючи життям, рятували поранених бійців і командирів і біля Маринівки, і під Савур-могилою, де йшли кровопролитні бої з фашистськими загарбниками. Вікторія – гідна спадкоємиця їхньої слави.
За словами майора медслужби Всеволода Бабенка, там, в Маринівці, несли службу справжні патріоти. Всі один одного прикривали, всі один за одного та за Україну стояли. Ніхто не скаржився на страхіття й труднощі, ніхто не нарікав на долю, на важке та небезпечне життя в оточенні супротивника.
– До всього звикали. Якщо на горизонті з’являвся безпілотник, то, як правило, за півгодини чекай обстрілу. А ще був випадок, коли під час обстрілу біля нашого ГАЗ-66 міна впала. Увіткнулась в землю і на диво не вибухнула. І ми ніби відчули свій другий день народження, – згадував майор медслужби Всеволод Бабенко.
Він і сьогодні часто прокидається вночі. Спить сторожко. Буває по дві-три години на добу, як і там, на багатостраждальній Донеччині. Тепер і фільми про війну дивитися не може, хоча раніше їх любив. Він змінився на війні, вона не надломила дух і волю, а просто зробила іншим, знаючим серцем і душею заради чого і заради кого разом зі своїми товаришами по службі врятував з-під вогню десятки поранених бійців, а декого з них, на жаль, провів у останню путь…
«Док, допоможи», – і нині крізь дні й ночі чує він свій позивний. Позивний, що означає – Життя!
Віктор МАМОНТОВ, В’ячеслав ДІОРДІЄВ
