Голова ветеранської організації Ізмаїльського прикордонного загону (а з недавнього часу за сумісництвом і заступник голови міської ветеранської організації) Анатолій Зименко з тієї відповідальної категорії громадських активістів, які дуже ретельно ставляться до покладених на них обов’язків. Ветеранську організацію Анатолій Йосипович очолює третій рік поспіль, незмінно беручи участь у найважливіших подіях у житті загону. Він є одним з ініціаторів встановлення в Ізмаїлі пам’ятника «Прикордонникам усіх поколінь», бере участь у заходах щодо патріотичного виховання молоді, організації допомоги ветеранам-прикордонникам.
У Анатолія Йосиповича досить цікава і я навіть би сказав – показова для його покоління службова біографія. До 1970 року він активно займався комсомольською роботою. Однак після подій 1969 року на радянсько-китайському кордоні звільнений секретар комсомольської організації цеху емальованого посуду Запорізького метизного заводу вирішив послужити Батьківщині в іншій іпостасі. За партійним набором його направляють на службу на Далекий схід із присвоєнням військового звання «лейтенант». Сьогодні, напевно, таке й уявити неможливо – щоб молода родина, залишивши кооперативну квартиру у престижному районі обласного центру, вирушила за тридев’ять земель, у невідомість, за патріотичним поривом.
Перше місце служби – застава Корсаково Шиманівського прикордонзагону на кордоні з Китаєм, куди А. Зименка було призначено заступником командира з політчастини. Обставини були складними. Траплялися провокації, масові акції (щоправда, на китайській території), порушення кордону. Бували НП і серед особового складу. Так, на заставі через порушення правил безпеки при поводженні зі зброєю солдат випадково застрелив свого друга – сержанта-кінолога. Його собака три доби вив за загиблим, а потім помер від туги.
– Ми жили під девізом: «Застава – дім рідний», – розповідає Анатолій Йосипович,– як одна велика родина. – Ця трагедія була для всіх потрясінням. У нас саме народилася донька, їй було близько трьох місяців, так дружина від переживань втратила молоко. По молочну суміш доводилося їздити вісімнадцять кілометрів.
В Амурській області А. Зименко прослужив шість років, зокрема, і на посаді начальника застави. Останнє місце служби на Далекому сході – застава Дусе на березі Амуру. Взимку річка замерзала і ставала пішохідною, а тому кордон патрулювали по замерзлому Амуру. Після Далекого сходу Анатолій Йосипович був направлений до іншого, не менш колоритного регіону – у Закарпаття. На цій ділянці СРСР межував із чотирма державами – Польщею, Угорщиною, Чехословаччиною та Румунією.
– Регіон, як і наш, бессарабський, багатонаціональний, – згадує А. Зименко. – Тут живуть поляки, німці, словаки, угорці, румуни, українці, і з усіма необхідно будувати взаємини, взаємодіяти в охороні кордону.
На окремих ділянках, у Карпатах, до лінії кордону доводилося діставатися годинами. Основним транспортом були коні. Потім була служба у Львівській області, а в 1988 році Анатолія Зименка перевели до Ізмаїла, на заставу «Копана балка». За 25 років служби Анатолій Йосипович змінив на посаді начальника дев’ять застав на різних ділянках кордону СРСР. Син Павло навчався в одинадцяти школах, оскільки родина кочувала разом з батьком. Бували й школи, де в одному приміщенні навчалися одразу три початкові класи – перший, другий і третій, а уроки в усіх вів один вчитель. Та все-таки Павло пішов стежкою батька і теж став прикордонником. Два роки тому він звільнився в запас після 26 років служби. Дружина Павла – теж прикордонниця, служить у Південному регіональному управлінні ДПСУ. Донька Анатолія Йосиповича, Оксана, вийшла заміж за товариша по службі батька, тож в родині дуже міцні прикордонні традиції.
– Ставлення до прикордонної служби в наш час було трохи інакшим, – вважає герой нашої публікації. – Тоді серед прикордонників існувала фраза: «Не кожному дано право ступати по останніх метрах рідної землі». Ми виконували свій обов’язок із почуттям особливої гордості. Адже тоді застави були основою охорони кордону. Ну, а начальник застави, відповідно, ніс постійну відповідальність за його охорону та оборону. А також – за організацію побуту, харчування, стан здоров’я своїх підлеглих, психологічний клімат у колективі. В наряд йшли солдати досвідчені, їм видавали зброю та кілька магазинів патронів. Отже, потрібно було так підбирати склад прикордонних нарядів, щоб усе пройшло без НП. Мені довелось служити в період, коли кордон охороняв увесь народ. Довіра до прикордонників була дуже високою і повага – теж…
