Рідне селище… Скільки в цих словах теплоти, любові і щемливих спогадів! Адже там промайнули найщасливіші роки дитинства, безтурботна юність, становлення особистості. І куди б людину не закинула доля – рідні краї завжди вабитимуть до себе.
Саме так сталося і в житті Олександра Манька. Народився у селищі Цебрикове Великомихайлівського району. Тут закінчив школу, місцеве професійно-технічне училище, а після служби в армії повернувся в рідні краї і влаштувався на роботу. Згодом вступив до вищого навчального закладу та почав займатися підприємницькою діяльністю. У бізнесових справах об’їздив всю Україну, проживав далеко від отчого дому. Але з роками Олександра все більше вабило рідне село, де живуть батьки, друзі, тож одного дня твердо вирішив: його місце – у Цебриковому.
Агроном та економіст за освітою, чоловік спочатку взяв в оренду землі селищної ради. Згодом до працелюбного Олександра приєдналися родичі й близькі друзі. Тож сьогодні всі разом вони обробляють 350 гектарів ріллі.
– До землі треба ставитися з любов’ю, – вважає О. Манько. – Тоді й вона віддячить щедрим урожаєм. А яка насолода виїхати вранці чи увечері на поле, подихати цим насиченим повітрям! Я дуже люблю ці миті і за першої можливості влаштовую собі такий відпочинок.
Але підприємцю нечасто доводиться ось так, на перший погляд, безтурботно, насолоджуватися краєвидами рідних околиць. Бо вже не один рік він займається надзвичайно клопіткою справою – вирощуванням качок. З кожним сезоном його ферма все збільшувалася і збільшувалася і на сьогодні налічує вже близько 27 тисяч поголів’я, щороку виводиться до мільйона голів молодняку. Тож виробництво потребує пильної уваги цілий рік.
У попередні сезони качатник приносив гарний прибуток. До Цебрикового з’їжджалися покупці з усієї України. Благо що географічне розташування селища надзвичайно вдале: з’їхав з київської траси – і через декілька десятків кілометрів уже на місці. А коли в минулому році на цьому відрізку дороги постелили новенький асфальт, були надії на збільшення кількості покупців. Але не так сталося, як гадалося… У зв’язку з останніми подіями в державі купівельна спроможність людей різко впала. Тож із запланованого мільйона молодняку вдалося реалізувати лише 600 тисяч. Решту яєць просто викинули з інкубаторів.
– Ось зараз приїхали мої компаньйони і ми вирішуємо як діяти далі, – задумливо говорить О. Манько. – Можливо, доведеться зменшити поголів’я качок. Бо витрати на утримання ферми великі, а очікуваного прибутку не отримуємо.
– Незважаючи на труднощі в бізнесі, Олександр не зменшив своєї активності у розвитку селища, – розповів Цебриківський селищний голова Володимир Барнасевич. – Я завжди і всім кажу: якби в громаді було хоч декілька таких щедрих спонсорів нам вдалося б вирішити ще більше соціальних проблем. Олександр Манько виступає ініціатором численних перетворень, його постійно турбує все, що відбувається навкруги. Він не шкодує для рідного села ні коштів, ні сил. Я зараз не буду перераховувати всі добрі справи Олександра – про це знають всі жителі громади. Хочу лише подякувати йому за небайдужість і справжню любов до краю, в якому живе.
– Я вважаю, що селу, де ти народився, де живуть батьки і діти, де ти заробив якийсь капітал, – треба обов’язково допомагати, – сказав О. Манько. – Бо сьогодні ніхто інший не приїде і не запропонує свою підтримку. На бюджетні уливання сподіватися, звичайно, можна. Але ми й самі бачимо, що ті чи інші фінансові труднощі в громаді виникають мало не щодня, і закривати на це очі не годиться. Наприклад, порадившись із місцевими підприємцями, вирішили за власний кошт встановити пам’ятник Тарасові Шевченку. Домовилися, що кожен підприємець, який обробляє землю на території громади, вкладе кошти залежно від того, скільки має ріллі. Адже не можна міряти всіх однією міркою – у когось можливості більші, а в когось – дещо скромніші. Отож, вийшло десь по 12 гривень з гектара. І що ви думаєте? Той, хто лише на словах вболіває за село, по сьогодні не спромігся зробити вклад. І таких прикладів є багато. Тому я все ж таки схильний до такої думки: якщо запланував щось зробити – дій сам і ні на кого не сподівайся. Як вчила мене моя мама, якщо людина до тебе з каменем, то ти до неї – з хлібом. Ось так і буду жити.
…При в’їзді в селище Цебрикове стоїть православна капличка. Три роки тому її збудував Олександр Манько. Коли завершилися всі роботи, чоловік сказав: «Нехай Матір Божа охороняє рідне село від усіх бід». Перед Новим роком підприємець встановив у капличці красуню-ялинку, прикрасив її гірляндою – нехай кожній людині це додасть святкового, піднесеного настрою. І яким же було здивування Олександра, коли буквально через дві години не стало ні ялинки з прикрасами, ні гірлянди. Та він рук не опустив. Засклив каплицю, щоб не було протягів, поставив стільці, аби кожен подорожній міг відпочити і помолитися. Буває, що люди залишають біля образів гроші, які потім десь зникають. Тож підприємець хоче встановити невеличку скриньку: в кого є потреба – нехай дає пожертви, а в кого є нужда – нехай скористається ними.
