Жіноча це справа Яскрава палітра Валентини Тимчук
– Зступаючи на посаду сільського голови розуміла, що матиму дуже багато роботи. Проте я люблю село, яке за тридцять років стало рідним, людей, що в ньому живуть, – говорить Валентина Тимчук.
Моторна, вольова, діяльна, Валентина Федорівна щодня продумує, розраховує, шукає можливості як зробити життя громади кращим. Вона належить до того типу жінок, які не можуть сидіти на місці, чекаючи кращих часів, а намагаються щось змінити вже сьогодні.
Як для справжньої господині, для неї одним із важливих пунктів є благоустрій та чистота. Гуртом з іншими фарбує автобусні зупинки так, щоб барви були щовеселіші, щояскравіші. В минуле відійшли зарослі бур'янів, ожили приміщення дитячого садка та Будинку культури.
Звісно, як говорить керівник громади, – проблем у селах вистачає. Але якісь із них уже вирішено, бува й за рахунок власної сім’ї. Чоловік, який фермерує, не забороняє жінці витрачати гроші на потреби громади.
– Валентина така зайнята, а при цьому не забуває про нас, літніх людей, завжди вітає зі святами. Завжди подзвонить, щоб запитати, як я себе почуваю, – ділиться Любов Фадєєва.
Піклування потребують не лише літні люди. Вечірній дзвінок забрав у Валентини спокій. Із зони АТО телефонував Олександр Кучер, мешканець Травневого. Боєць попросив допомоги: йому та ще чотирьом його землякам потрібні були бронежилети.
Як допомогти? Де придбати? Як відправити?
Наступного дня сільський голова вже діяла. Шукала можливості. Звернулася до Фонду Івана Фурсіна. І вони разом допомогли хлопцям, забезпечили їх засобами захисту.
За роки роботи напрацьовано певний досвід. З’явилося своє бачення необхідних перетворень у селах. Сьогодні сільський голова не лише мусить встигати та знаходити можливості полагодити водогін або дах. Кожен день приносить якісь сюрпризи, і реагувати потрібно швидко. Одного зимового дня, коли хурделиця позамітала всі шляхи, в Семихатках захворіла маленька дитина. Валентина їхала не бачачи дороги, проте страху не було. Вона поспішала організувати роботу з розчищення шляху та доставлення маля до райлікарні.
Валентина Тимчук налагоджує та вдосконалює взаємодію членів громади, що можливо лише завдяки відкритості та доступності місцевої влади, яка працює на благо земляків. Червоноармійський сільський голова не зупиняється на досягнутому, будує плани на майбутнє, зокрема, збирається розбити парки, встановити та облаштувати дитячі майданчики.
…Коли я проїжджала через села, що ніби занурюються в похмурий настрій зими, на очі потрапляли ті самі зупинки, які серед чорних дерев своїми яскравими палітрами підносили настрій та нагадували, що за зимою прийде весна, повна теплого різнобарв'я.
Наталія САМОЙЛЕНКО, власкор «Одеських вістей», Березівський район
Польовий командир у рожевому
…Ренійський район завалило снігом. Морозного січня 2014 року особливо тяжка ситуація склалася в напрямку села Лиманського: у низовинах між пагорбами висота заметів досягала двох метрів. Техніка райавтодору розписалася у власному безсиллі, на допомогу з-під Одеси прийшов великий артилерійський тягач-шляхопрокладальник у 700 кінських сил, але й він спочатку сів на «пузо». Лиманське з його 3200 жителями опинилося відрізаним від світу, у селі не було хліба.
До фойє райдержадміністрації, обтрушуючи сніг з рожевого пальта, увійшла рум’яна Мар’яна Олександрівна Топали – сільський голова Лиманського. Того дня поява тут снігової людини, скажу я вам, викликала б менше потрясіння:
– Як?! Як Ви прорвалися через замети і дісталися до Рені?
Залишивши запитання про себе без відповіді, «рожевий сніговик» відповів:
– Я – по допомогу. Що змогли, ми зробили самі. Один з фермерів виділив трактор, і ми постійно чистимо вулиці села, щоб люди змогли дістатися до амбулаторії, а діти – до школи. Але до райцентру дороги немає. І пекарні у нас в селі немає. У магазинах – порожньо.
У ті дні телефон сільського голови не змовкав – жінка в елегантному рожевому пальті стала своєрідним польовим командиром, з яким виходили на зв’язок і районне керівництво, і рятувальники, і взвод військовиків, що прибув на допомогу, і дорожні служби, і постачальники.
Мар’яна Олександрівна Топали за фахом – філолог. Російська мова та література. Дванадцять років пропрацювала у Будинку культури. Пише вірші... Екс-заступник голови райдержадміністрації В’ячеслав Мамалига, якому довелося курирувати в Лиманському кілька об’єктів, не раз чортихався із цього приводу: простіше розмовляти з виконробами, інженерами. Але допомагав. Тим більше, що Мар’яна Олександрівна з перших днів роботи хотіла сама вникнути у премудрощі проектів, експертиз, тендерів, земельних питань тощо.
– 2010 року, коли мене обрали сільським головою Лиманського, серед примарів Ренійського району я була єдиним новачком, – згадує
М. Топали свої перші кроки на посаді. – Усі мої колеги були обрані вже вдруге, втретє, а Михайло Миколайович Лучку в Новосільському вже вчетверте. Я бігала за ними, як дитина-чомучка, постійно телефонувала, просила поради, підказки. Я дуже вдячна своїм колегам – вони жодного разу не відмовили мені в допомозі. Розуміння та підтримку я завжди знаходила і в керівництва району.
Звичайно, у самої М.О. Топали був досвід громадської роботи, причому успішний – вона була директором Лиманського будинку культури, маленька команда якого працювала дуже інтенсивно і творчо. Тому, власне, жителі села й довірили молодій жінці пост номер один.
– Як тільки-но стала керівницею села, ми ухвалили пріоритети розвитку до 2015 року, – розповідає М.О. Топали. – Перше завдання, яке ми перед собою поставили, – газифікація, оскільки Лиманське залишалося єдиним у Ренійському районі селом, яке не одержало блакитного палива. Ми створили кооператив, який очолив Іван Іванович Белали, і почали збирати кошти на будівництво газорозвідних мереж. Вулицями села було прокладено в цілому 23 кілометри труб. Це обійшлося жителям Лиманського майже в 4 мільйони гривень! Кожний член кооперативу мав внести по 11,8 тисячі гривень – і це лише на магістральну трубу. З «начинкою» будинку, монтажем і врізуванням газифікація обходилася кожній родині від 40 тисяч гривень і вище.
Якими зусиллями збиралися ці кошти у сільській місцевості… Скільки було суперечок з підрядником!.. Скільки сивого волосся з’явилося у керівниці села, яка опинилася між молотом і ковадлом… Але всі ці баталії вже залишилися в історії. На сьогоднішній день у Лиманському природним газом користується понад 280 будинків, тобто кожна третя родина. Причому, 25 чоловік за активного сприяння сільради змогли оформити пільговий кредит за обласною програмою підтримки індивідуального будівництва на селі. Але найважливіше те, що сьогодні кожний господар, внісши свою частку в кооператив, має можливість підключитися до природного газу, а зручності великі: натис кнопку котла – і весь сезон тепло.
Випало на вік Мар’яни Олександрівни і завершення спорудження у Лиманському другої черги школи. І хоча кошти на цей об’єкт йшли державні, близько 65 мільйонів гривень, сільрада разом з керівництвом району, адміністрацією школи оперативно вирішувала усі питання – від відведення землі, до організації суботників щодо упорядкування території новобуду.
Поряд із двома глобальними будівництвами, Мар’яна Олександрівна послідовно продовжувала проект, початий її попередником, щодо освітлення вулиць села – щороку в Лиманському загорялися нові світильники. Вдалося упорядкувати роботу комунального підприємства, яке очолила Феодора Миколаївна Жека: ліквідовано заборгованість за послуги водопостачання, погашено всі борги підприємства. Більше того, зуміли сконцентрувати кошти та встановити в селі нову водонапірну башту вартістю у 30 тис. грн.
– У межах Всеукраїнського проекту «Місцевий розвиток, орієнтований на громаду», який реалізується за допомогою ЄС і ПР ООН, упорядкували амбулаторію, – розповідає М.О. Топали. – У нашій лікувальній установі замінено дах, встановлено нові вікна та двері, зроблено відмостку та ремонт фасаду. На ці роботи пішло 154 тисяч гривень, частину з яких зібрали жителі села, створивши громадську організацію «Віра в майбутнє».
Не пройшла для Лиманського просто так остання передвиборна кампанія: цілу низка проблемних питань, причому, дорогих, Мар’яні Олександрівні допомогли вирішити доброчинні фонди кандидатів у народні депутати України. Пробурено нову артезіанську свердловину, закуплено будматеріали для капітального ремонту та утеплення дитячого садка, амбулаторія одержала новий котел, Будинок культури – металопластикові вікна та двері. А це – сотні тисяч гривень! Які в сільській скарбниці ще не швидко б вдалося знайти. Як відомо, допомагають тим, хто здатний за мінімальний термін освоїти кошти.
Проходить каденція – Мар’яні Олександрівні є про що відзвітувати перед громадою, зроблено багато. Але головне досягнення в тому, що в Лиманському створено єдину команду: спільно працювали депутати, виконком і апарат сільради, трудові колективи. І на чолі цієї дружної родини – елегантна жінка в рожевому пальті. Навіть перетворившись на польового командира, Мар’яна залишилася вірна вимогам сцени.
А як же вірші? Чи є в сільського голови час на творчість?
– Значно менше, ніж раніше, тим більше, що в мене, як у всіх, – родина, дім, – говорить Мар’яна Олександрівна. – Бували періоди, коли телефон не вмовкав до пізньої ночі, і мій чоловік вже нервував: «У тебе ні вихідних, ні прохідних: вистачить, кидай цю роботу!» Справді, години вільної немає. На вихідні приїжджає син-студент, і треба наповнити продуктами сумку. Перевірити увечері уроки в молодшого – теж для мене обов’язково. Але коли районний поетичний клуб «Джерела» запрошує на фестиваль «Весняні вітрила», я обов’язково в ньому беру участь, читаю зі сцени свої вірші, які пишу рідною молдавською мовою.
…Цими днями прокинулася господиня села, визирнула у вікно – а там білі мухи кружляють! В інший би час це напевно навіяло поетичні рядки, але тут у Мар’яни Олександрівни почалася істерика: не встигли перерахувати субвенцію комунальному підприємству, немає в запасі соляри, автодор у районі ліквідовано – а що, коли знову замете снігом, як на початку року? А що, коли знову люди залишаться без хліба?
– Ні, я ще одну таку зиму не переживу і до кінця скликання не дотягну – треба йти геть!
Костянтин Миколайович мовчки вислухав тираду своєї дружини, яка вперше дала волю своїм емоціям, і спокійно сказав:
– Ні, дорогенька, ти ще будеш претендувати на другий термін.
Слушна думка: на біс, Мар’яно, на біс!
Антоніна Бондарева, власкор «Одеських вістей», Ренійський район
