Ізмаїлка Марина Бажанова – людина з активною життєвою позицією: свого часу була учасницею Майдану-2004, займалася громадсько-політичною діяльністю, пробувала себе як у творчості, так і в спорті – зимовому плаванні.
Восьмого серпня вона за мобілізацією вирушила служити на схід України медичною сестрою. До речі, до військкомату ходила тричі. То жінок на службу не брали, то за віком не годилася. А потім прийшло розпорядження про ротацію військових лікарів і медсестер. Таким чином і призвали: вона закінчувала Ізмаїльський педінститут, коли при ньому ще діяла військова кафедра. Каже, що тоді виявилася єдиною медсестрою, призваною з Ізмаїла.
– Багато хто відмовляється, бояться за родини, – розповідає Марина. – Але є люди, які свято виконують свій громадянський та військовий обов’язок, мовчки, без піару. Наприклад, анестезіолог нашої міської лікарні Андрій Назарчук працює в польовому мобільному госпіталі. Тільки при мені він врятував декілька чоловік на операції.
Перш ніж вирушити на місце служби, Марина пройшла перепідготовку в хірургії Військово-медичного клінічного центру Південного регіону.
– З обласного центру нас планували направити просто до Маріуполя, але люди, яких ми заміняли, втрапили під обстріл, коли виривалися з Іловайського котла. Автоперев’язальня була дуже пошкоджена, і нам довелося чекати, поки її заново укомплектують, – згадує М. Бажанова. – Нас направили до Мелітополя, а вже потім – до Маріуполя. Там війна зовсім поруч, і нам доставляли й поранених, і вбитих бійців із блокпостів. І бомбування було неподалік від госпіталю. Зараз я належу до мобільної групи «Гюрза». У кожного госпіталю є такі мобільні групи, у яких по п’ять медиків – хірург, анестезіолог, терапевт, дві медсестри – і два водії. Ми робимо перев’язки, розкриваємо фурункули. Операції роблять у госпіталі. Або в лікарнях, куди відвозять поранених.
Зараз, коли Марина прибула додому в коротку відспустку, її часто запитують: як там, на війні?
– Ми бачимо війну очима поранених, – розповідає Бажанова. – Про бойові дії, обстріли, які ми чуємо, дізнаємося від них. Бачимо, що крім фізичних травм є психологічні, особливо коли молоді хлопці не можуть прийняти сам факт ампутації кінцівки або загибель друзів.
За словами Марини, ця війна якась неправильна. Накази можуть віддавати різні начальники, і не завжди ці розпорядження бувають узгодженими. Щодо обмундирування та постачання продовольства, то тут передусім варто сказати спасибі волонтерам.
Марина також не приховує, що на війні багато алкоголю. Бачила підпилих служивих зі зброєю в руках навіть… на дискотеках. Медсестра шкодує, що не практикуються штрафбати.
– Мало пишуть у пресі й про те, що багато які високопоставлені військові начальники приїжджають в АТО під час перемир’я або затишку, щоб одержати довідку про участь в антитерористичній операції, – констатує М. Бажанова. – А ми до ладу й не знаємо, що саме належить до пакету документів, який необхідно зібрати, щоб одержати статус учасника АТО. Треба бути чесним і зізнатися – ми до цієї війни йшли фактично свідомо, бо десятиліттями українців поділяли на захід і схід. І армію скорочували та знищували не просто так…
Найбільше Марину вражають випадкові люди, які прибули на схід тільки для того, щоб не втратити роботу. Коли стоїть поруч нацгвардієць і каже, що України як самостійної держави ніколи не було, немає й не буде, руки опускаються. Такий от «захисник»!.. Але водночас М. Бажанова познайомилася там з багатьма прекрасними людьми.
– І скажу, продовжила Марина, що завдяки таким, як вони, ми вистоїмо. Та й зараз ми відбиваємося тільки на патріотичній хвилі. На жаль, за 23 роки в Україні зовсім забули правило: «Хочеш миру – готуйся до війни». Хоча я людина мирна й мені дуже не хочеться кровопролиття. І жевріє слабка надія, що політики все-таки домовляться. Але надія ця дуже примарна.
