Ми одержуємо різні листи. В одних наші читачі просять подякувати працівникам тих чи інших медичних установ за їхню професійність і високі людські якості, в інших із болем, а часом і з гнівом розповідають про безсовісність, навіть жорстокість медиків, називаючи їх бізнесменами від медицини й навіть «злочинцями в білих халатах». У тих та інших випадках люди пишуть, виходячи із власного досвіду спілкування із представниками медицини, виражаючи свою суб’єктивну думку.
Лист, який ми публікуємо сьогодні, відрізняється від більшості інших тим, що його автор – Тамара Олександрівна Ткач спробувала об’єктивніше, очима лежачого хворого, який був змушений тривалий час провести на лікарняному ліжку, докладно описати все, що відбувається у відділенні однієї з міських лікарень. У результаті вийшло глибоке, вдумливе спостереження, що позначило як позитивні факти, так і гострі, проблемні моменти.
Не все так погано
У 2014 році я перебувала на стаціонарному лікуванні у кістково-гнійному (4-му травматологічному) відділенні МКЛ № 11 м. Одеси. Через тяжку хворобу мій світ, світ лежачого хворого, звузився до розмірів лікарняної палати. Нерухомість, періодичні сильні болі – повірте, усе це дуже загострює сприйнятливість і спостережливість. Мимоволі починаєш аналізувати, що відбувається навколо – не тільки з тобою, але й з іншими хворими, які в буквальному значенні цього слова, – бо палати невеликі, – перебувають із тобою пліч-о-пліч.
Час нині вже надто тяжкий. Не те що в лікарняних стінах, у власній квартирі жити складно: підвищення тарифів ЖКГ, невисокі пенсії й зарплати, відключення електроенергії й при цьому грабіжницька ціна на ліки, зростання цін на харчові продукти… Загалом, радості мало й для здорового. А хворому як вижити?
Однак не все так погано. Є й хороше, просто його треба розглянути. Хочу поділитися із читачами газети своїми спостереженнями.
До гнійного травматологічного відділення хворі потрапляють, переважно побувавши вже в інших медичних установах міста, наприклад, після операцій, що викликали гнійні ускладнення.
Ранок у відділенні починається з того, що сестра-господарка Галина Григорівна Терземан обходить усі палати – у присутності санітарок, що здають і приймають зміну. При цьому сестра-господарка перевіряє стан палати, її чистоту (вологе прибирання проводиться два рази на добу, генеральне – один раз на 10 днів). Під перевірку потрапляє й постільна білизна – чиста, суха, випрасувана, вона міняється раз на тиждень, а в разі потреби й частіше.
Такі обходи дисциплінують санітарок і, крім того, лежачі хворі (а таких у відділенні більшість), можуть звернутися до сестри-господарки із проханням або зауваженням щодо роботи молодшого медперсоналу. Зазначу, що дорікань небагато. Усі санітарки відділення намагаються працювати добре, але серед них не можу не відзначити Наталю Процко і Тамілу Калевську. Підігріти їжу, нагодувати, вимити посуд, перестелити постіль тощо – їхні руки не знають спокою. Спасибі вам за чесну та сумлінну працю!
Хтось може мені заперечити, мовляв, це їхній обов’язок і такий порядок. Можливо, але дотримуються його далеко не скрізь. І водночас від того, чи принесуть тобі окріп три рази на день (як це відбувається у 4-му відділенні) і ти будеш сухий та чистий, для лежачого хворого не менш важливо, ніж і сам процес лікування.
Після обходу сестри-господарки починається обхід завідувача відділення й лікарів. Завідувач відділення Вадим Михайлович Стоєв щоранку після оперативної наради особисто обходить усі палати, розмовляючи з кожним пацієнтом. Він завжди присутній на перев’язках новоприбулих і тяжких хворих. Цей молодий талановитий хірург по відділенню не ходить, а літає – треба багато чого встигнути за день. Та й сама специфіка зобов’язує: одна справа вислухувати доповіді провідних лікарів, а інша – самому оглянути рану, потім обговорити подальші дії – чим промивати, яку мазь накладати. Стоєв знає про кожного хворого все, починаючи з того, що той сьогодні їв на сніданок, хто його провідує і який у нього настрій. Поруч зі мною лежала молода жінка з тяжкими травмами хребта й ніг. До 4-го відділення вона надійшла з температурою 39,6 – майже в непритомному стані. Пролежні в неї були розміром з тарілку, а в стегні – до півтора літра гною, на обох ногах – апарати Єлізарова. На щоденну перев’язку збиралася команда із шести чоловік: завідувач відділення, лікар Олександр В’ячеславович Ноженко, перев’язна медсестра Тетяна Сергіївна Панасеєва, медбрат, санітарки…
А менше й не можна було. Адже хворій потрібно було дати знеболююче, потім перевернути і, втримуючи у висячому положенні, промивати численні рани, а потім заново перев’язати. Усе це робилося чітко та злагоджено. Ніхто нікого не шукав, не кликав годинами. Одне слово – «команда». Я запитала цю жінку, як вона вважає, що з нею могло б статися, якби її не прийняли до 4-го відділення.
– Я б померла, – відповіла вона.
Повернули до життя й допомогли оформити інвалідність. І все це без копійки грошей. Я тому свідок. Взагалі, у цьому відділенні немає звичаю встановлювати «такси», вимагати у хворих гроші. Навпаки, лікар Ноженко за свої гроші одному із хворих оплатив необхідну для операції плазму крові, іншому – дорогий промивний матеріал.
Мене перев’язувала палатна медсестра Ірина Федорівна Паларія – красуня, розумниця, професіоналка. Скільки сил і вміння вона вклала! Залікувала численні пролежні, загоювала рану, підтримувала морально, вселяючи впевненість. На мій погляд, Ірина Федорівна має найголовнішу якість для медсестри – інтуїцію, помножену на досвід і знання. Величезна вдячність за її працю. Вона, без будь-якого перебільшення, – окраса відділення.
Про старшу медсестру відділення Світлану Іванівну Томчаковську у відділенні кажуть: «Впорається з будь-якою веною». Але ж треба розуміти, що хворі надходять сколоті ін’єкціями, з «зіпсованими венами».
Величезна вдячність палатній медсестрі Тетяні Панасеєвій – сердечній, світлій людині, а також медсестрі Тамарі Володимирівні Черкаській – уважній, дбайливій, чуйній. Не раз я була свідком того, як вона вночі бігла до аптеки по ліки, необхідні хворому, який забув придбати їх удень. І це без будь-яких грошових винагород, без тіні невдоволення на обличчі.
За час лікування мені зробили дві операції. Перша тривала дві з половиною, а друга – чотири з половиною години. В обох випадках анестезію проводив лікар С. Чорний. Усе ускладнювалося тим, що у мене хворі серце й нирки. До операції анестезіолог двічі підходив до мене, щоб з’ясувати всі нюанси. Після операції він приходив двічі на день протягом трьох діб. Наркоз дав такий, що під час операції я не відчувала ні найменшого болю, а по її закінченні, щойно привезли до палати, відразу ж опритомніла. Як я розумію, у цьому й полягає професійність анестезіолога – у точному дозуванні наркозу. Можливо, секрет хорошої роботи Чорного в тому, що він учень лікаря Коротича, про роботу якого й пацієнти, і колеги озиваються із замилуванням. До речі, про операції. Щоб доставити лежачого хворого до операційної, треба спочатку перекласти його з ліжка на каталку, а з каталки на операційний стіл. Робити це нікому, і тому виконують це завдання хірурги на чолі із завідувачем відділення – перш ніж стати за операційний стіл вони, даруйте на слові, тягають хворих.
У лікарні є автомобіль «швидка допомога» і водій, але немає санітарів. На кожному чергуванні у приймальному покої два санітари, але в їхнє завдання входить тільки доставка лежачих хворих від машини «швидкої допомоги», на якій привозять хворого, до відділення. А от якщо лежачому хворому треба дістатися з палати, наприклад, на комп’ютерну діагностику й назад, то це турбота самого хворого і його родичів. Ця ж проблема виникає, коли треба доставити лежачого хворого з дому до лікарні й навпаки. По вузьких сходових прольотах хворого мусять нести два-три фізично міцні санітари. Цю послугу із задоволенням нададуть приватні клініки. Але от гроші за це вони візьмуть чималі – абсолютно непорівнянні з нинішніми пенсіями й зарплатами бюджетників. Це велика проблема, і її треба вирішувати силами керівництва міста й системи охорони здоров’я.
І ще про одне. Три рази я була свідком погіршення стану поруч лежачих хворих (раптові стрибки тиску, непритомність тощо). Відразу ж у будь-який час доби за викликом з’являлася бригада реаніматорів. Щиро кажучи, таке враження, що вони увесь час зі своїми валізками перебували під дверима палати – так швидко з’являлися біля ліжка. Грамотно, спокійно, без метушні й нервів, «відкачували» пацієнта.
Кістково-гнійне відділення МКЛ № 11 – одне з найскладніших. Працювати тут важко. Швидких перемог над хворобами не буває. І операції, і перев’язки, і весь подальший тривалий шлях виходжування хворого – трудомісткі процеси, копітка праця. Тим цінніший зібраний тут колектив професіоналів і однодумців, створення якого – заслуга головного лікаря лікарні Олександра Степановича Теличка.
Хочу побажати рентгенологові В’ячеславу Цвіговському, професорові-кардіологові Анатолієві Євгеновичу Полякову, заслуженому лікареві України Сергієві Васильовичу Ціпов’язу, онкологові Павлу Васильовичу Самойлову, хірургові Віктору Ксенюку, лікарям Олені Яроцькій, Аллі Лавренюк і всім працівникам 4-го відділення лікарні здоров’я, добробуту та всього-всього найліпшого. Ці лікарі, що дали клятву Гіппократа багато років тому, вірні їй досі. Ще раз велике спасибі за вашу сумлінну працю!
З повагою, корінна одеситка, пенсіонерка, ветеран праці, інвалід 2-ї групи Т.О. Ткач
Нарешті встановили освітлення
Шановна редакціє!
Хочемо вам подякувати за увагу, яку ви у своїх публікаціях приділили нашому будинку, розташованому на вулиці Богдана Хмельницького, 53, у місті Одесі. Йому понад сто років. Будинок, споруджений із черепашнику, давно потребує капітального ремонту. У моторошному стані перебуває й двір – суцільні ями й вибоїни. У темний час доби пройти через двір було небезпечно для здоров’я – можна було спіткнутися, підвихнути ногу – адже вдобавок до всього не було й зовнішнього освітлення. Але після одного з матеріалів, надрукованих у вашій газеті, де був згаданий і наш будинок, ЖБК нарешті-таки встановив у дворі освітлення. Тепер ходити стало не так страшно. Це єдине благо, яке за багато років зробили комунальники для нашого двору. Сподіваємося, що коли-небудь наш двір усе-таки заасфальтують і будуть проведені зовнішні роботи щодо захисту фасаду будинку від руйнування.
Жителі будинку № 53 по вулиці Богдана Хмельницького
