Субота. День, примітний лише тим, що настав після «зловісної п’ятниці» – 13-го. Вранці вирушили закуповувати керамічну плитку: сподіваємося-таки цього року відремонтувати кухню. Таксист, який віз нас додому, виявився в курсі, що недавно відкрилася фотовиставка «Атлети Придунав’я вчора й сьогодні». Запевняв, що такого в Ізмаїлі ще не було.
Ввімкнула комп’ютер. Режисерка народного театру Ольга Герасимова дякує за статтю в «Одеських вістях» про нову виставу. «Мішень» сама влучила в ціль, тож Чехов знову зазвучав свіжо й актуально.
Федерація легкої атлетики України надіслала прес-реліз чемпіонату України з легкої атлетики в Сумах. Напевне що не обійшлося без сприяння нашої землячки, олімпійської призерки, стрибунки Олени Говорової. За зазначеним посиланням подивилися пряму інтернет-трансляцію останнього дня змагань. У потрійному стрибку виступав ізмаїлець, а нині київський студент, Андрій Станчев. Друге місце! Заслужений тренер України, почесна громадянка Ізмаїла Тетяна Іванівна Мардашова (тренувала й Говорову) може бути задоволена своїм вихованцем.
«Курьер недели» опублікував мою замітку, підготовлену за матеріалами Міжнародної асоціації спортивної преси (AIPS), членами якої ми із чоловіком є. Потрібно відправити їм посилання на публікацію «КН», а заразом – і свою інформацію про спортивну фотовиставку в Ізмаїлі.
Увечері в Будинку культури ім. Т.Г. Шевченка – концерт джаз-ансамблю «Лангіс». Улюбленому колективу багатьох ізмаїльців виповнилося чверть століття, з них 20 років він носить звання народного. Судячи з реакції зали, в Ізмаїлі склалася публіка, яка любить джаз і розуміється на ньому. У суботу джазмени виконували переважно власні композиції, написані Юрієм Панфіловим і керівником ансамблю Сергієм Денисовим.
Свято вимагало продовження, і ми з подругою рушили до кафе. Аж ні: місць немає, все зайнято! Тільки в третьому за ліком закладі знайшли вільний столик, і те довелося чекати, поки вальяжний чоловік доп’є свою вечірню каву. Публіка – переважно молодь. Гарні, жваві, веселі люди. Є родини з дітьми…
День добігав кінця, і всі його пазли якось самі собою склалися в одну картину. Кипіння життя – ось як можна було б її назвати. На мій погляд, у нас традиційно проблема з оцінкою свого міста і, отже, власною самооцінкою. Метаємося від стогонів із приводу периферійності та приреченості Ізмаїла до роздування щік із приводу своєї європейськості та просунутості (головним чином географічної) на Захід.
…Пам’ятаю, в бутність мою власкором Національного інформаційного агентства України «Укрінформ» зібрали всю кореспондентську рать (тобто мережу) в Києві з нагоди ювілею видання. А треба сказати, що Ізмаїл тоді був єдиним у країні містом, яке не було обласним центром, але мало кореспондента авторитетного інформагентства, підрозділу Кабміну України (чи це не оцінка значення нашого міста?!). На неофіційній частині свята молодий колега з Донецька мені й каже: «Як не відкриєш стрічку новин, там усе Ізмаїл та Ізмаїл. Що за місто у вас таке? Тисяч двісті жителів є?» «Ну, двохсот немає…» – я мобілізувала всю свою солідність.
Ми ж із вами знаємо, що нам і до ста тисяч далеко. Але правда й те, що можливостей, сил, талантів у нас – на добрий півмільйонник. Живемо начебто у глибинці, але виявляємося залученими у велике життя в усьому його розмаїтті. Будемо ж це усвідомлювати, цінувати, використовувати! І жити повним життям попри все.
