Близько дванадцяти років тому на екрани вийшов фільм «Прогулянка». За сюжетом головна героїня і двоє її супутників цілий день пішки прогулюються по місту. У плині фільму герої переживають особисті драми, а місто постає у незвичайному світлі: зі своїм характером, перевагами й недоліками. Хоча показаний він у ракурсі, в якому його щодня бачать усі, але не надають значення дрібницям.
Ми спробували подивитися на наше місто біля моря – рідну Одессу – очима людини, яка цілий день ходила по вулицях, звертаючи увагу на подробиці, аж ніяк не приховані від очей. Просто ми через щоденну метушню не помічаємо їх. Але ж подеколи саме вони красномовно свідчать не так про стан міста, як про моральні та інші якості його жителів.
У нашій «Прогулянці» одна головна героїня. Це студентка третього курсу Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова Дарина Полякова. Про її багатогодинний променад по Одесі й читайте в сьогоднішньому «Молодіжному кварталі».
Одеса та каблуки: тест на сумісність
Недосконалість наших щоденних маршрутів стала такою звичною, що ми іноді й зовсім її не помічаємо. Але варто дівчині взути щось вище за балетки або мокасини, усі ями та вибоїни стають виразно відчутними. Я вирішила все-таки пройтися на високих каблуках по деяких районах Одеси, щоб перевірити придатність міських тротуарів для вибагливих і не дуже пішоходів.
На Дерибасівській хороша… пішохідна зона
Тротуарна зона Дерибасівської та Приморський бульвар викладені гладкою, рівненькою плиткою. Але на Жуковського, Преображенській, Єврейській, Катерининській та деяких інших вулицях плитка чергується з розбитим асфальтом. Підприємці дбають про зовнішній вигляд свого закладу, тому й ремонтують ділянку біля нього. Але щойно цей клаптик закінчується, ями вже тут. Обходь, пішоходе, як хочеш. І це стосується не тільки центру Одеси, але й усього міста. Подекуди жителі мікрорайонів борються з ямами самотужки. На Преображенській, наприклад, величезну вибоїну засипано будівельним сміттям, на Єврейській хтось залив таку ж цементним розчином, решту засипано камінням або просто дрібним сміттям. Там же, між деревами, не обгородженими бордюрами, сховалася вантажівка, яку доводиться обходити. Ледь далі спочиває обвалена штукатурка, складена біля стіни. Забиті вікна підземних поверхів прикриті тим, що знайшлося у господарів, – шматками фанери, дошками й навіть старими дерев’яними дверима.
Зате дешево, надійно та практично!
Ще одна хвора мозоля – наслідки ремонту підземних комунікацій. Його сліди видно всюди.
Неестетично! «Зате дешево, надійно та практично!» – можливо, відповість дехто на моє пхиркання. Проте навряд чи хтось посперечається з тим, що це все не найпривабливіші краєвиди для туристів.
На Великій Арнаутській біля зупинки «Пушкінська», щиро скажемо, щось геть незугарне. Очевидно, колись тут росло дерево, але тепер залишилися тільки обламаний бордюр і недбало вилитий скам’янілий цемент. Такий собі постамент. Хоч ставай і вірші читай. Але ні, у мене сьогодні інша мета, тож ідею дарую всім невизнаним «віршоробам».
Ледь далі – житлове будівництво. Його обгороджено металевим парканом і накритим проходом. У проході є світло, але двом разминутися важко. Крім того, він розташований на проїжджій частині.
Ходіть частіше на Привоз… та не на каблуках!
У тему проходів яскраво вписується Привоз із його вічною штовханиною. Віднедавна шлях до автостанції обрамляють квіткові крамнички. Щоб не йти по проїжджій частині від автостанції до маршрутки, треба пройти через прохід, у якому двом пішоходам знов-таки дуже важко розминутися, якщо вони не мають стрункої статури та базових акробатичних навичок. Адже тут мало пропустити людину, треба ще зуміти утриматися на вузькому бордюрі.
Уважний читач, звичайно ж, пам’ятає постійну рубрику в «ОВ» за назвою «Ходите чаще на Привоз» (автор В. Мамонтов). Отож, шановні, неодмінно ходіть частіше на Привоз, але не на каблуках. Навіть якщо не звертати уваги на юрбу, що повсякчас квапиться, то ями і сміття не помітити важко. Зупинка 11-го і 3-го трамваїв більше схожа на звичайний навіс, а на протилежному боці її ознак взагалі немає. Люди юрмляться, чекаючи транспорту, і заважають тим, хто хоче пройти до продавців будматеріалів і запчастин.
Молдаванка, що колись мала славу кримінального району, тепер небезпечніша – передусім для струнких дамських ніжок. Суцільні ями по вулиці Адмірала Лазарєва, Болгарській, Запорізькій. На Мечникова потужне коріння дерева перемогло в сутичці з асфальтом, і тепер цю ділянку важко пройти не тільки панянкам на каблуках, але й городянам у повсякденному або спортивному взутті. До речі, на Молдаванці набагато частіше, ніж в інших районах, можна зустріти «залатані» каменями вибоїни.
Вулиця Садиківська, викладена бруківкою, стала б набагато гарнішою, якби мала рівний тротуар, а не повністю розбите, мов після бомбування, узбіччя. Тут мене змусив посміхнутися тільки пухнастий рудий кіт, який презирливо оглядав перехожих від голови до ніг, маніжачи на скупому сонці вгодовані боки. Добре йому. Цілий рік босоніж ходить.
На Дюківській машини відвоювали у пішоходів їхню територію, а на Градоначальницькій люк, що при виході з житлового дворика, винахідливі одесити прикрили дерев’яними дверима, які вже відслужили своє. Ось така багатофункціональність!
Шпилькова ліпота
Повну протилежність Привозу становить Старокінний ринок – тротуарна плитка встеляє всю територію. Тут і на каблуках можна прогулятися! Проходжу Колонтаївську, Південну, Розумовську – і на одному з будинків Серединського провулка бачу послання: «Будь бодай людиною!». Так, стіни теж уміють говорити. А може, це послання від людини, яка теж пройшлася по Одесі на каблуках?..
Ще один район, у якому я побувала, – це житломасив Таїрова. Уздовж Південного ринку узбіччя подекуди з тріщинами, зате рівне. Уже подумки дякую й за це. Біля торговельного центру «Панорама» – благодать у вигляді гладкого асфальту, але навпроти він поцяткований величезними калюжами саме в тому місці, де закінчується плитка. На додачу в калюжах плавають численні поліетиленові пакетики. Тому якщо поруч із вами немає галантного джентльмена, який завважить за честь перенести вас на руках через цю неприємність, то доведеться самій вивертатися між калюжами та пакетами.
Повертаю на вулицю легендарних одеських письменників – Ільфа та Петрова. Видно, вони мали рацію, коли сказали, що у пішоходів мученицьке життя. Ця вулиця – підтвердження їхнім словам. На один її бік лягла абсолютно гладка стрічка асфальту, а от по інший – вона неабияк порвана.
Переді мною звідкись вискочили троє дівчаток на роликах. Найменша з них насилу долала численні вибоїни. Потім, видно, дівчинка зовсім зневірилася і покрокувала по клумбах, поки вони всі разом не звернули на вулицю Костанді.
На розі Ільфа та Петрова і Левітана величезна калюжа розлилася на всю широчінь тротуару. Згадався жарт мого знайомого, що з настанням дощів в Одесі можна оголошувати акцію «Вгадай, в якій калюжі яма». Цілком імовірно, тут ніхто в цій акції не бере участі, бо по обидва боки від цього міні-озерця вже утворилися вузенькі стежинки. Ось іде сімейна пара з маленькою дитиною. Дружина передає керування візком чоловікові, а він, імовірно, водій з багаторічним стажем, маневрує між деревами й успішно об’їжджає калюжу.
На Левітана виїзди із дворів дуже розбиті, зате біля Київської райдержадміністрації, як то кажуть, ліпота для шпильок. Хоч бери й гуляй тільки по території навколо неї.
Від лав – крихти й ніжки…
Багато які сучасні панянки люблять влаштовувати фотосесії на набережних. Але щоб спуститися до моря, теж треба мати певну вправність. Мій шлях до пляжу «Дельфін» устеляє дорога з ямами з боків і роз’їждженим багном клумб саме в тому місці, де має бути тротуар. Спуск до набережної не з легких: численні сходи, а від лав із боків залишилися тільки порохнява тирса й іржаві ніжки. Пішохідну доріжку біля моря перекрила справжня вирва, яка утворилася через просідання та вимивання ґрунту. На стіні будинку, який колись називався «Бунду», зображено Одесу, всю в зелені, і поруч напис – «Бережіть місто!». Зміцнююся в думці, що переді мною вже хтось намагався обійти місто в гарному, але, як виявилося, геть не придатному для цього взутті.
Стародавня лавка – імовірно, минулого століття – потихеньку перетворюється на потерть. Її ніхто не реставрує. А на Трасі Здоров’я до деяких лав неможливо дістатися, бо вони розташовані на самому краї стрімких схилів.
Вибираюся у провулок Каркашадзе по крутих сходах, на які перфекціоністи були б неспроможні навіть глянути, такі вони перекошені. Майже вийшла на Французький бульвар, але на моєму шляху постала припаркована машина. Давно вже настав час установити захисні стовпчики на тротуарах. Адже пішоходам доводиться виходити на проїжджу частину й ризикувати життям через таких водіїв.
Узбіччя Французького бульвару теж у ямах. Доходжу до зупинки «Довженка». Вона вже близько року стоїть в очікуванні даху. Згадалася фраза з одеської групи в соцмережах: «При проектуванні автобусних зупинок дизайнери врахували все: на спеку вони приготували скляні дахи, на вітер – прорізи у стінах, на мороз – залізні сидіння». Справді, складається враження, що ніхто із проектувальників ніколи на такій зупинці не стояв. Але навіть і переліченим вище не всі точки обладнані.
Замість постскриптуму…
Пройдені маршрути навели на невеселі роздуми. Коли я починала обхід, – і уявити не могла, що стан пішохідних зон такий жалюгідний. Людині властиво звикатися з довкіллям, і ми з вами подеколи сприймаємо його як данність. Але так бути не мусить. Одесу ж багато хто позиціонує як один із світових культурних центрів. І не заслужило місто такого неналежного до себе ставлення…
Дарина ПОЛЯКОВА
