Аграрний сектор не перестає бути господарською сферою, що має величезні потенціали. Як гарант продуктової безпеки, він зберігає величезну значущість для країни. Але при цьому залишається одним із найпроблемніших секторів економіки. Чи розв’яжуться галузеві парадокси напередодні близької вже посівної кампанії?
Олег Пономаренко, директор дослідного господарства ім. О. Суворова, що в селі Щербанка Роздільнянського району, дивиться в майбутнє без оптимізму. Його колеги – теж. Чому?
Пономаренко очолює одне з 13 великих господарств району. Завжди вважалося, що за крупноземельными угіддями зберігаються кращі перспективи виживання. На жаль, теперішня фінансово-економічна ситуація не дозволяє робити втішливі прогнози. Більше того, дрібним фермерам, діяльність яких менше піддається обліку, легше, – причому саме з цієї причини.
У районі, за приблизними підрахунками, третина земель перебуває в користуванні одноосібників. Це велика категорія селян, що одержали паї в період реформування. Вони як власники мають держакти й можуть обробляти свої наділи самостійно. Але робити це поодинці важко, техніку може купити далеко не кожен. Тому вони об’єднуються. Точніше – їх об’єднує якийсь хазяїн-орендар. Зазвичай це заїжджий ділок, який з’являється як чорт із табакерки. Він виправдовує свої дії посиланнями на неугодженості в законодавстві стосовно укладання договорів про оренду. Такий залітний приватник сам розраховується із власниками паїв. Кількість людей, що працюють у нього, приховує, офіційний договір на експлуатацію ріллі, як правило, не укладає, дані про врожай навмисно занижує, якщо взагалі оприлюднить. Зібравши в кулак 150-200 га розпайованої землі, обробляє їх, тримаючи в таємниці доходи й не платячи податків.
Такі господарники в бесіді з вимкнутим диктофоном пояснюють, що їм не вигідно давати повний звіт. І ніж здавати зерно в держрезерв, любіше домовитися з трейдером.
Аграрії цієї категорії знають про можливість відшкодування їм витрат. Але знають і те, що передбачену компенсацію фактично не виплачують. Так само, як не дають обіцяних дотацій на розбудову тваринництва. Одне слово, реагування «тіньовиків» – чутливий індикатор наявних економічних реалій. Наприклад, таких, як хабарництво. Чиновники пишуть необхідну суму вже не на серветках, а на мобільному телефоні, показують табло й видаляють порочну цифір.
Без таких вивертів не обійтися. Кожен елеватор, як мухами, обліплений десятками контролюючих структур. Виробник зерна опиняється в цілковитій залежності від їхньої візи. І нерідкими є випадки, коли пшениця третього класу раптом падала до п’ятого, тобто ціна на її продаж безпідставно занижувалася. Інколи настільки, що зібраний тоннаж невигідно було продавати. Однак везти врожай назад і шукати нового трейдера було ніколи і знов-таки затратно. Отут і набувають чинності неформальні відносини.
Так і не прояснено питання, чому в Україні на ринку продажу зерна правлять бал приватні перекупники, а держава не може встановити свою монополію. Чому досі не візьме у свої руки регулювання цін? Який сенс у звітності перед статуправлінням за врожай, якщо це не пов’язано прямо з обліком прибутку? А самі переможні повідомлення про зібрані мільйони тонн – тільки інформація для зернових менеджерів, які відразу складають торговельні фінансові плани!
Але повернімося до великих господарств, керівники яких працюють «по-білому».
– Остання величина вартості пшениці – 3500 гривень за тонну, – говорить
О. Пономаренко. – А собівартість обробітку одного гектара?
І ми починаємо рахувати.
При повному циклі обробітку гектара витрачається літрів із 50-60 солярки, яка підскочила в ціні з 8 до 20 гривень за літр. Використовувані при сівбі 200 кг насінного матеріалу обходяться хазяїнові гривень у 700. Потрібно внести на кожен гектар бодай 100 кг нітроамофосу і 150 кг селітри, це приблизно в сумі становить півтори тисячі гривень. Ще півтори тисячі – на роботу техніки. А з гербіцидами й пестицидами – ще гривень 400. Далі – витрати на збирання врожаю й зарплату працівникам.
У підсумку виходить, що обробіток гектара обходиться приблизно в 5200 гривень. Це ідеальна теоретична формула, без можливих поламок техніки, особливостей ґрунту й ландшафту, посухи, морозу або іншого форс-мажору. Плюс платежі за оренду землі, прибутковий податок. Тож фактична собівартість піднімається приблизно до 6 тисяч.
У Роздільнянському районі, де ґрунти далеко не ідеальні, з гектара можна зібрати в найліпшому разі 20 центнерів (2 тонни). Якщо вартість однієї тонни 3500 гривень, то з гектара це 7 тисяч. При 6 тисячах витрат. Практично виходить так на так. Тим більше, що підрахунок виконувався за вчорашніми цінами. А зараз із кожним стрибком долара економічний ефект від хліборобства буде зменшуватися. На розвиток не залишається нічого. Тому аграрні перспективи більше вбачаються не так райдужними, як у світлі сонцевого схилку.
Складність ще й у тому, що нових цін ніхто не оголосив. І аграрії будуть сіяти в березні, не відаючи, що їх чекає. Скасувати сівбу не можна: один день – рік годує. Покинути землю теж не можна. Людей – тим більше.
На завершення деяких фахівців-хліборобів забирають за мобілізацією, і нікому передати кермо трактора. Одна надія, що піднімуться ціни на зерно. Але чи настільки, що це зможе врятувати становище, яке створилося сьогодні в аграрному секторі економіки?
