«Війська, що форсували Дніпро, проявляли найбільшу завзятість, хоробрість і мужність».
Г. Жуков
«Подібних досягнень може домогтися тільки армія, що має вміле керівництво, міцну організацію, відповідну підготовку і, насамперед, рішучість перемогти супротивника попри власні жертви».
В. Черчілль
«Червона Армія та російський народ напевне змусили збройні сили Гітлера йти по шляху до остаточної поразки й завоювали на довгі часи захват народу Сполучених Штатів».
Ф. Рузвельт
Битва за Дніпро
Після розгрому гітлерівських дивізій на Курській дузі та визволення Харкова (23 серпня 1943 р.) розгорнувся грандіозний літній наступ Червоної Армії на фронті 2 тисячі кілометрів – від верхів’їв Дніпра до Новоросійська. Однією з найважливіших ланок стратегічного задуму радянського командування було визволення Донбасу, що почалося на другий день після знаменитого танкового бою під Прохорівкою 13 серпня. Війська Південно-Західного фронту під командуванням генерала армії Р.Я. Малиновського та Південного фронту на чолі з генерал-полковником Ф.І. Толбухіним завдали удару по головних силах донбаського угруповання військ супротивника. Тут примножили свою бойову славу Герої Радянського Союзу О.І. Покришкін, Д.Б. Глінка, прославлені в боях за Одесу В.Д. Лавриненков, О.В. Алелюхін та багато інших героїв попередніх боїв.
Ось як згадує про один із боїв за визволення столиці Донбасу Сагадат Кожахметович Нурмагамбетов (згодом – Герой Радянського Союзу, міністр оборони Казахстану), який командував у той час ротою станкових кулеметів:
«Перед очима розкинулася освітлена лиховісною загравою пожеж шахтарська столиця. Фашисти тут, як і в Макіївці, прагнули знищити все, що можна було підірвати, спалити, понівечити. Обуренню наших бійців не було межі.
Зі сходом сонця наш полк, ламаючи завзятий опір супротивника, пробився до північної частини Сталіного. А вдень 7 вересня пролунав потужний артилерійський залп. За ним – інший. Майже над нашими головами промчали штурмовики. Бірюзове небо та яскраве сонце заволокло димом і пилом. Земля утробно гуділа, здригалася від потужних вибухів сотень снарядів і бомб.
Червоні ракети сповістили про початок атаки. Кожен метр просування досягався ціною величезних втрат. Ворог пішов у контратаку. Зав’язався рукопашний бій. Заступник командира полку майор Щербаков і замполіт майор Гужов ведуть за собою стрільців. Але фашисти перевершують нас кількістю, не відступають. І тут на допомогу нашому полку приходить дивізіонний резерв, що потай, по балці, висунувся у фланг і тил гітлерівцям. Відчувши погрозу оточення, вони побігли геть, полишивши сотні трупів, вісім підбитих танків на поритій вибухами землі. Але й ми зазнали втрат. Загинув у двобої з танком капітан Микола Шабанов, поліг смертю хоробрих майор Микола Щербаков…»
Після запеклих вуличних боїв уночі 7 вересня палаюче місто було очищене від гітлерівських загарбників, що полишили зруйновані заводи, висаджені трамвайні лінії, обгорілі будинки з темними очницями вікон. Окупанти замучили десятки тисяч радянських патріотів. Їхні трупи скидали в шахти...
8 вересня 1943 р., о 20 годині, Москва салютувала доблесним військам, що визволили Донбас, двадцятьма артилерійськими залпами із двохсот двадцяти чотирьох гармат.
Вигнання фашистів із шахтарського краю відкрило для наших військ, що діяли на Південному напрямку, дорогу на Крим, а для тих, що боролися на Центральному, – на Правобережну Україну, до Києва.
Гітлерівське командування оголосило потужний природний рубіж – річку Дніпро – «неприступним валом». На його правому, високому та урвистому, березі воно зосередило великі сили та створило потужну оборону. Гітлер заявив про те, що скоріше Дніпро потече навспак, ніж радянським військам удасться його подолати.
Але хіба міг «Східний вал» зупинити наших солдатів-визволителів? Адже вони йшли на Київ! Верховне головнокомандування наказало за успішне форсування водних перешкод і швидке закріплення на захоплених у ворога плацдармах широко представляти особовий склад військ до вищих урядових нагород.
Війська Центрального фронту, визволивши 21 вересня Чернігів, вийшли до Дніпра північніше Києва. До кінця вересня в результаті розгрому ворожих угруповань у районі Полтави, Дніпропетровська та Запоріжжя, до великої річки підійшли війська Степового та Південно-Західного фронтів. Форсування Дніпра велося на широкому фронті, під обстрілом ворога, на підручних засобах, човнах, плотах, дошках, колодах, бочках і навіть мішках, набитих соломою або сіном. 8 жовтня 1943 року газета «Красная звезда» писала: «Хто бачив переправу через Дніпро перших радянських батальйонів, той ніколи не забуде цієї картини. Її не порівняти з масовою переправою на поромах і понтонах. Треба бачити, як поринає у хвилях крихітний плотик, збитий з дощок і колод. А на плоті чотири бійці й гармата. Також плотики з колод і порожніх залізних бочок пливуть поруч із вутлими човнами, і кожен обліплений солдатами, що мовчазно борються з річкою. Унизу під плотом – бездонна глибина, а вгорі ревуть і ревуть літаки, і бомби з виттям лягають на воду».
Війська Воронезького фронту у тяжких боях створили й утримували плацдарми північніше та південніше Києва. Відважно діяли передові загони стрілецьких, танкових частин, підтримані з повітря авіацією. Особливо вирізнилися війська генерала М.П. Пухова та генерала П.С. Рибалка. Тисячі прикладів справжнього героїзму народжувалися в ті грізні дні.
Підтриманий вогнем артилерії й танків мотострілецький батальйон 51-ї гвардійської танкової бригади на підручних засобах приступив до форсування Дніпра біля села Григорівки. Першими досягли ворожого берега молоді бійці В. Іванов, М. Пєтухов, І. Семенов і В. Сисолятін. Вступивши в нерівний бій із фашистами, вони відволікли на себе вогонь супротивника й забезпечили форсування річки головними силами. Стрімкою атакою окупанти були вибиті із Григорівки, чим був покладений початок Букринському плацдарму східніше Києва. Усі чотири відважні воїни були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.
Велику допомогу в ці тривожні дні подавали військам партизани. Вони зберегли й передали воїнам сотні рибальських човнів, пороми, баржі. Партизанське з’єднання «За Батьківщину» захопило три ділянки переправ і утримувало їх до підходу наших військ.
У розширенні Букринського плацдарму брали участь з’єднання 40-ї, 47-ї та 27-ї армії, 3-тя та 5-та повітряно-десантні бригади. Фашисти прагнули всіма силами скинути їх у Дніпро, але наші воїни стояли на смерть. Підтвердженням того – подвиг заступника командира 1850-го винищувально-протитанкового артилерійського полку 40-ї армії В.С. Петрова. Ведучи вогонь із гармат, він особисто підбив чотири ворожі танки. Будучи тяжко поранений в обидві руки, не полишив поле бою. Вийшовши з госпіталю після ампутації рук, Петров знову повернувся до військових лав і воював до повної перемоги над фашизмом. Він був двічі удостоєний звання Героя Радянського Союзу.
У той час, коли війська Воронезького фронту вели бої за Букринський плацдарм, 38-ма армія генерала Н.Є. Чибісова створила північніше Києва Лютезький плацдарм. При цьому особливо вирізнилася 240-ва стрілецька дивізія полковника Т.Х. Уманського. Сорок п’ять її воїнів за підсумками кровопролитних боїв за Дніпро стали Героями Радянського Союзу.
З 20 жовтня 1943 р. Воронезький фронт був перейменований на 1-й Український, а Степовий фронт – на 2-й Український.
Місто стародавнє та святе
Основні події розігралися в листопадові дні біля стін столиці України. Радянське командування завдало відволікаючого удару з Букринського, а основного – з Лютезького плацдарму. Почесне завдання – визволити Київ – лягло на плечі військ 1-го Українського фронту під командуванням генерала М.Ф. Ватутіна. Потужний вогневий вал артилерії і активна підтримка з повітря допомогли танкам та піхоті безупинно просуватися вперед. Безпосередньо за Київ вели боротьбу війська 38-ї армії генерала К.С. Москаленка і 5-го гвардійського танкового корпусу генерала А. Г. Кравченка за участю 1-ї чехословацької стрілецької бригади під командуванням полковника Людвіка Свободи, який закликав своїх солдатів і офіцерів битися за Київ так, як вони билися б за Прагу та Братиславу.
Загалом в операції брали участь розрахунки близько 2 тисяч гармат і мінометів і п’ятисот «катюш».
Граничного розпалу бій за Київ сягнув у ніч на 6 листопада. Автоматники на чолі зі старшиною Андрєєвим із боєм пробилися до будинку, де раніше розміщався ЦК КПУ, і піднесли на ньому прапор. Першим прорвався на Хрещатик танк гвардії старшини Шелудченка. О 4 годині ранку 6 листопада 38-ма армія генерала К.С. Москаленка разом із танкістами генерала А. Г. Кравченка повністю зайняли Київ. До Ставки було послано телеграму: «…завдання, поставлене щодо оволодіння нашим прекрасним містом Києвом – столицею України, військами 1-го Українського фронту виконано. Місто Київ повністю очищене від фашистських загарбників…» На честь визволення Києва в Москві було дано салют 24 залпами з 324 гармат. Багатьом частинам, що особливо вирізнилися в боях за Київ, і з’єднанням було присвоєно найменування Київських.
Мужність, виявлена в битві за Дніпро та Київ, була гідно оцінена. 2400 найхоробріших із хоробрих воїнів усіх родів військ удостоїлися звання Героя Радянського Союзу. У багатьох бійців засяяли на грудях ордени Слави 1-го, 2-го і 3-го ступеня, засновані восени 1943 р. як особливі знаки доблесті рядового та сержантського складу. Першими їх удостоїлися сержанти Нікітін, Поданаєв і Савіних.
8 листопада 1943 р. був заснований орден «Перемога». Цієї нагороди були удостоєні 11 видатних радянських полководців і воєначальників. Першими орденами «Перемога» були нагороджені маршали Радянського Союзу Г.К. Жуков і О.М. Василевський.
