Кавалерові двох орденів Слави, гвардії підполковникові Семену Ізраїлевичу Пуземському 30 грудня цього року виповниться 90 років. Ясність його думок і жвавість спогадів підтверджують, що саме дух, а не біологічний вік визначають стан людини, якій довелося чимало винести й багато чого побачити на своєму довгому життєвому шляху.
Одесит у п'ятому поколінні, син столяра-червонодеревця, який воював, побував в австрійському полоні в Першу світову війну, маленький Семен любив постріляти в міських тирах. Тоді він і не замислювався, що саме це захоплення визначить його військову спеціальність.
4 січня 1943 року Пуземського зараховують до стрілецького училища в Намангані, куди родину було евакуйовано. А вже 30 березня він потрапляє в авіадесантну бригаду під Звенигородом, вчиться стрибати з парашутом з аеростатів і літаків. У листах батькам, щоб зайвий раз їх не засмучувати, він тоді так і не наважився повідомити, що його готують не в артилеристи, а в снайпери. Про справжню професію сина батьки довідалися пізніше, коли Семен уже одержав свої перші нагороди – медаль «За бойові заслуги», орден Слави III ступеня.
У складі 30-ї гвардійської стрілецької дивізії Пуземському з іменною снайперською гвинтівкою довелося воювати на Калінінському, Брянському, Третьому Білоруському та Другому Прибалтійському фронтах. Загалом на його рахунку 87 знищених фашистів.
Семен Ізраїлевич згадує, якими тяжкими були бої за Оршу. Командир 55-ї танкової бригади Давид Драгунський запропонував тоді зафарбувати зірки на танках і замість них намалювати свастики. Завдяки цьому німецькі регулювальники пропустили
15 радянських танків в Оршу. Вони розстріляли штаб ворога прямою наводкою, і місто було взято. За цю та інші операції Давид Драгунський був удостоєний першої Золотої Зірки Героя Радянського Союзу.
– Другу йому вручили за бої під Берліном і Прагою, – згадує Семен Ізраїлевич. – А потім через невеликий зріст не хотіли запрошувати на Парад Перемоги. Потрібне було втручання маршала Г.К. Жукова, його особисте звертання до Сталіна, щоб двічі Герой Радянського Союзу Давид Драгунський усе-таки одержав право брати участь у Параді Перемоги.
Серед найстрашніших спогадів ветерана – поле бою під Прохорівкою, де протягом цілого дня точився танковий бій. У ньому брало участь понад 1200 танків, екіпажі яких здебільшого загинули. А ще пам'ятається село Шадріне в Білорусі, де після відходу німців усюди лежали понівечені трупи дітей, жінок, старих.
Бачачи все це, дуже складно було залишатися людиною, здатною на милосердя й жаль. Проте Семен Ізраїлевич згадує, як пожалів літнього німця-конюха, допоміг йому сховатися. Як відмовився розстрілювати полоненого німецького офіцера. Його допитував майор зі штабу і потім наказав Пуземському взяти снайперську гвинтівку й застрелити полоненого.
– Я в полонених не стріляю, – відповів снайпер.
Його підтримали й розвідники, які викинули завзятого штабіста із землянки. Він, щоправда, поскаржився командирові дивізії. Але той прибрав кудись самого штабіста й не відправив нікого з учасників тієї історії під трибунал…
За роки Великої Вітчизняної Семен Ізраїлевич був кілька разів поранений. Перший раз – 1943 року при форсуванні Десни. Другий – 1944 року під Ригою. Отримані там три поранення стали останніми в його військовій біографії. Непритомного снайпера відправили в госпіталь під Свердловськом. Там він довідався, як з поля бою його винесли санітари тільки на третю добу й якими зусиллями медикам удалося розтиснути його руки, що стискали гвинтівку.
– Я попросив вручити мою гвинтівку найкращому стрільцеві, – говорить Семен Ізраїлевич. – І вона справді воювала до
9 травня 1945 року, до Берліна. А зараз зберігається в музеї на Поклонній горі.
Після війни Пуземський закінчив Ленінградську академію мистецтв і 42 роки працював художником-аерографом. Виконані ним вітражі й сьогодні можна побачити в багатьох храмах Одеси. Митрополит Агафангел порівнював його роботи з творами мексиканського живописця Сікейроса.
Понад 15 років Семен Ізраїлевич є членом єврейського фронтового братерства. Неодноразово брав участь у Парадах Перемоги у Москві в якості прапороносця своєї дивізії. Матеріали про його бойовий шлях запросив американський фонд «Blavatnik Archive Foundation» з Чикаго, що готує підручники для шкіл і університетів, музеїв США про події Другої світової війни винятково на основі спогадів її учасників.
