Як відомо, зустріч із нашими колишніми союзниками – американцями, відбулася у смузі бойових дій 5-ї гвардійської армії 1-го Українського фронту у плині Берлінської операції.
Мені пощастило бути свідком і учасником історичної зустрічі двох союзних армій антигітлерівської коаліції.
Як потім стало відомо, американці мали зупинитися на рубежі ріки Мульде, що за 30-40 км на захід від Ельби. Але цього не сталося. Американська розвідка просунулася до Ельби, не інформуючи наше командування.
Будучи командиром полкової артилерійської групи, я віз командирів артпідрозділів на рекогносцирування з метою визначення можливих переправ через ріку.
Приблизно за 500 метрів від пругу річки наш трофейний «опель» втрапив під артобстріл із протилежного боку. Вогонь вела батарея з позиції південніше міста. Довелося покинути машину й долати відстань до дамби пішки. На щастя, нікого із групи не зачепило.
Висунувшись до дамби, ми швидко розгорнули переносну радіостанцію. Було передано команду «До бою!». Ми вже близько 40 хвилин вели спостереження, як раптом почули доповідь розвідника взводу управління дивізіону Михайла Маркітанова:
– На кріпосній стіні міста Різа фашисти викинули білий прапор!
Наводжу бінокль і справді бачу прапор, але не зовсім білий і не схожий на фашистський. Командую:
– Стій! – відкритим текстом по радіо: – На кріпосній стіні бачу прапор, за ознаками не німецький. Прошу уточнити.
Далі команда полковника Л.В. Запольського:
– Стій, вогонь припинити до з’ясування!
А за 10-12 хвилин – команда:
– Стій. Гармати розрядити, вогонь не вести, перед нами союзники!
Це було опівдні 24 квітня 1945 року. Змішане почуття радості й непевності володіло мною в ті хвилини. Але невдовзі хвиля захвату охопила всіх. Солдати й офіцери висипали на дамбу. Полетіли вгору пілотки й кашкети. Почулося «Ура», злетіли в повітря різнобарвні ракети.
На цей час багато написано про те, що 25 квітня 1945 року, близько 14.00, у смузі 58-ї гвардійської стрілецької дивізії генерала Русакова, за сорок кілометрів західніше м. Різи, бівля міста Торгау розвідники зустріли групу військовослужбовців 69-ї піхотної дивізії США на чолі з молодшим лейтенантом Вільямом Д. Робертсоном. Американці кричали: «Америка! Росія! Товариш! Товариш! Не стріляйте! Тут союзники! Тут американці! Москва – Америка!». Із західного берега по вцілілому в Торгау мосту прибіг чоловік, і невдовзі радянські солдати потискували руки й обіймали офіцера розвідки 1-го батальйону 273-го піхотного полку 69-ї піхотної дивізії лейтенанта Вільяма Д. Робертсона, майбутнього професора нейрохірургії Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі, кавалера радянського ордена Олександра Невського.
…Зустріч ця завершилася в селі Вердау, кілометрів за п’ять від переправи. Український борщ, російські пельмені на 40-50 чоловік гостей і своїх викликали загальний захват. Тости за зустріч, за перемогу, за дружбу союзних армій, за розквіт наших народів, за щастя й за те, щоб ця війна була останньою.
Однак невдовзі військам 5-ї армії довелося взяти участь в операції з розгрому групи армій фельдмаршала Шернера та визволенні центральної частини Чехословаччини. Тому друга зустріч із генералами, офіцерами й солдатами 1-ї армії США відбулася пізніше, у Лейпцигу, при врученні орденів і медалей радянським військовослужбовцям, нагородженим урядом Радянського Союзу…
Серед 32-х радянських військовослужбовців 5-ї гвардійської армії, нагороджених Президентом США, – і автор цих рядків.
До міста Лейпцига ми в’їхали у складі 64-х одиниць. Звертало на себе увагу те, що на всіх перехрестях стояли регулювальники. На рогах вулиць – зенітні кулемети. Вулиці були вільні від перехожих.
При в’їзді на центральну площу ми побачили вишикувані для параду війська і трибуну. Поставивши машини та обтрусивши дорожній пил, ми теж вишикувалися навпроти трибуни.
Невдовзі почулася команда «Струнко!», пролунали гімни СРСР і США і почалося нагородження.
Серце моє зойкнуло, коли я почув своє прізвище з незвичайним наголосом на четвертій букві (Агриков). Прикріпивши мені орден Легіону Честі, генерал Ходжес підійшов до товариша поруч, а я, дотримуючись прикладу інших, перемістив орден нижче вітчизняних нагород.
Генерал-полковникові Жадову було вручено орден Командора першому ступеня.
Після церемонії нагородження відбувся парад військ Лейпцигського гарнізону армії США на нашу честь, а після нього – прийом в одному з найкращих ресторанів міста, на якому були присутні 80 генералів і офіцерів з американського боку та 32 з радянського. З нашого боку були й молодші командири (старшини).
Із книжки Романа АГРИКОВА «Сповідь солдата ХХ століття»
