74-річний Михайло Васильович Карауш із села Гвоздавка-Перша до аварії на Чорнобильській АЕС працював тваринником у колгоспі імені Ілліча, нині ТОВ ВНФ «Зеленогірське». У Чорнобилі перебував з 2 травня до 11 червня. Разом із земляками Анатолієм Єпуром і Володимиром Глушенком та іншими мобілізованими з Одещини на ліквідацію наслідків техногенної катастрофи він займався дезактивацією техніки, яка виїжджала з 30-кілометрової зони.
Напередодні сумних роковин Михайла Васильовича відвідали голова районної ради Сергій Паровик і начальник відділу з питань цивільного захисту населення та ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС райдержадміністрації Микола Бурлака. Гості урочисто вручили М. Караушу Почесну відзнаку «Ветеран Чорнобиля». Голова райради підкреслив, що нинішнє покоління низько схиляє голови перед неоціненним подвигом, мужністю, героїзмом, відвагою земляків, які не думали про нагороди, відзнаки, не ховалися за спини товаришів, навіть не усвідомлюючи, на яку небезпеку наражалися.
Скромний ветеран-чорнобилець показав сімейні реліквії: загальну фотографію ліквідаторів, зроблену в Чорнобильській зоні у далекому 1986 році, і фото, зроблене вже після повернення, під час шкільного випуску, коли старші земляки вітали юних зі вступом у доросле життя.
Меткий дідусь, який і хвильки не міг всидіти на місці, поділився спогадами про пережите.
Кожен із 40 днів був вщерть наповнений виснажливою роботою під палючим сонцем та невидимим випромінюванням. Їхній пересувний дезактиваційний пункт щоразу ближче підбирався до джерела небезпеки – ще тліючих руїн четвертого енергоблоку атомної станції. Подолати всі випробування допомогла військова виучка, отримана М. В. Караушем у десантних військах. Строкову він проходив у 1963-1966 роках у Фергані разом зі своїм молодшим рідним братом Володимиром, нині полковником правоохоронних органів. Брати служили в одному взводі, а в казармі їхні ліжка були поряд.
На загальному фото серед десятків ліквідаторів нам було важко відшукати бравого Михайла Васильовича. Допомогла його чарівна дружина Тетяна Петрівна. Вона розповіла, що працювала на пошті і щодня терпляче чекала звісточки від коханого, як і інші сільські жіночки…
Про взаєморозуміння між подружжям та їхню працелюбність свідчили чепурна оселя і чимале домашнє господарство.
Чорнобилець М.В. Карауш не скаржиться на долю, на здоров’я також не нарікає, хоча даються взнаки героїчні будні під смертоносним Чорнобилем і виснажлива колгоспна праця. У повсякденному труді й турботі про рідню знаходить гвоздавський ветеран розраду та сенс життя.
